Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Повітря - це думки. Інтуїція. Дихання. Простір і слово. Воно дає ясність, але й сумнів. 

Вогонь - сила волі. Пристрасть, рішучість, біль, очищення. Через нього ми змінюємося.

 Земля - стабільність. Тіло, ресурси, коріння. Вона тримає, дає форму. Але може стати в'язницею, якщо в ній застрягти.

— А п'ятий елемент? — запитав я майже пошепки.

Агата глянула на мене з легкою посмішкою:

— Ефір. Дух. Простір між. Те, з чого все народжується і куди все йде. Він - тиша, з якої приходить знання. Ми рідко відчуваємо його. Але іноді... — вона замовкла на секунду, — ...іноді він торкається нас, коли ми мовчимо і слухаємо.

Повисла пауза. Навіть Ігор, оператор, перестав рухати камеру.

Агата, все ще трохи схилившись уперед, напівшепотом продовжувала:

— Робота зі стихіями - це не про ефектне розмахування руками біля вівтаря. Це про внутрішнє налаштування. Ми живемо в потоці цих сил. Але коли усвідомлюємо це - можемо входити з ними в діалог. Налаштовувати себе під завдання, немов інструмент.

Вона випрямилася і провела долонею в повітрі перед собою:

— Почнемо з повітря. Воно дає ясність. Якщо розум затуманений, якщо потрібно прийняти рішення - дихай. Глибоко, повільно, спостерігаючи за думкою, як за хмарою. Ще я працюю з ароматами: шавлія, лаванда, лавр. Це не просто запах - це вібрація. Повітря стає союзником, воно очищає думку.

— А якщо - страх, чи злість? — запитала Аня. — Коли не можеш стримати всередині вогонь?

Агата усміхнулася.

— Тоді треба працювати з вогнем. Не придушувати - а давати вихід. Я запалюю свічку. Іноді - пишу на папері все, що пече: злість, заздрість, втому. І спалюю. Не щоб позбутися, а щоб перетворити. Вогонь - алхімік. Він просить чесності. І він завжди вимагає плату - твою готовність змінюватися.

Я кивнув. У цьому було щось лякаюче правдиве. Агата, ніби відчувши, пом'якшила голос:

— З водою - все інакше. Це шлях прийняття. Якщо я відчуваю, що потрібно відпустити - емоцію, людину, біль - я йду до води. Це може бути ванна з сіллю. Або просто прогулянка вздовж річки. Вода лікує тишею. З нею важливо мовчати. Не питати. Вона знає.

— А земля? — запитала Аня. — Вона мені здається найдальшою. Занадто... повільною?

— Земля - опора, — сказала Агата. — Якщо тебе кидає з боку в бік, якщо все здається нестабільним - земля заземлює. Я торкаюся дерев. Ходжу босоніж. Іноді тримаю в руках камінь - будь-який, але мій. Записую думки від руки. Готую їжу, як ритуал. Усе це - повернення в тіло. У реальність. У ритм.

Вона на мить замовкла і потім додала:

— Іноді, щоб почути ефір - потрібно пройти через усі чотири стихії. Очиститися. Заспокоїтися. Відстоятися. І тільки тоді, в повній тиші, приходить щось... інше. Не твоя думка, не почуття. А знання. Те, яке йде ззовні, але звучить як голос усередині.

Я на мить перевів погляд убік. Студія ніби розширилася, потемніла, стала храмом. За вікном, як і раніше, тремтіли вогники міста, але тут, серед м'якого світла софітів, звучала стародавня мова стихій.

Агата глянула на нас, трохи примружившись, відкинулася на спинку крісла, переплела пальці і, дивлячись в одну точку, заговорила, ніби продовжуючи внутрішній діалог вголос:

— Але ж ми все це вже проходили. Не в сенсі «жили», а в сенсі - програвали всередині себе. Чотири стихії - це база. Але якщо дивитися вище, тонше... там - планети. Архетипи. Вони не просто крутяться на небі, вони живуть усередині нас. Як шаблони, як гени психіки. Як... незримі ролі, які ми приміряємо в різні моменти життя.

Вона повернулася до Ані:

— Адже ти колись відчувала, як тебе тягне до Венери. Не до богині в рожевому, а до того її аспекту, який вимагає краси, гармонії, тяжіння. Венера - про бажання бути бажаною. І про страх не бути.

Аня повільно кивнула. Агата продовжила:

— Або Марс. Його складно не впізнати. Він приходить у моменти, коли ти раптом прокидаєшся в гніві, хочеш діяти, боротися, руйнувати. Він не «поганий». Але якщо не знаєш, що це Марс - можеш сплутати його з власною тінню.

Олександр тихо додав:

— А Сатурн?

Агата посміхнулася - майже сумно:

— Сатурн - учитель. Він приходить у вигляді обмежень. У вигляді термінів. Хвороб. Втрат. Він стискає тебе до суті. І якщо ти не чиниш опору - ти виходиш сильнішим. Він про зрілість. Про вибір, який уже не повернути назад.

— Тобто, — обережно сказала Аня, — ми можемо не просто відчувати ці архетипи, а й працювати з ними?

— Так, — кивнула Агата, — це і є співналаштування. Не обожнювання. Не містика заради театру. А чесна внутрішня розмова: «Хто зараз говорить у мені? Це Юпітер з його розмахом і ейфорією? Чи Місяць, що тужить за втраченим зв'язком?» Коли розумієш, яка частина тебе говорить, з'являється вибір - слухати чи переграти.

— Це як... система координат? — уточнив я.

— Саме так. Астрологія в цьому сенсі - не про передбачення. А про навігацію. Архетипи планет допомагають нам зрозуміти, в якому стані перебуває душа, чого вона хоче, чого боїться, до чого прагне.

На мить запанувала тиша. У студії виринула нова тінь від лампи, м'яко лягла на стіну. Агата подивилася на неї, ніби на карту.

— Ми - не жертви цих енергій. Але й не господарі. Ми - їхнє продовження. Їхнє втілення. І якщо навчитися чути цю мову - багато що стає зрозумілим.

Агата провела рукою по волоссю, немов стираючи тінь із думок, і її голос став тихішим, але від цього тільки вагомішим:

— Енергії планет - це не просто вплив ззовні. Це ритми, які звучать у нас, як у музичному інструменті. Ми як струни, налаштовані на певну ноту. І коли Сонце встає в певний градус, або Марс іде на з'єднання з Плутоном - це не означає, що нам «щось зроблять». Це означає, що всередині нас прозвучить резонанс. І як ми відповімо - уже наш вибір.

Вона перевела погляд на Аню:

— Але більшість людей цього не відчуває. Занурюються в метушню - у дедлайни, рахунки, нескінченні порівняння з іншими. Наче живуть у коробці, забувши, що за її межами - космос, зірки, рух великих сил. Уяви собі механізм Всесвіту - величезний, гармонійний, блискучий. А людина - його частина. Коліщатко? Ні. Вона - усвідомлений елемент, який може змінювати свою орбіту, якщо зрозуміє ритм.