Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Марта довго мовчала. Не тому, що не мала що сказати. Навпаки — її думки були гучними, як фуга на три голоси. Але жоден з цих голосів не домінував. Усі тягнули в різні боки: залишитись, поїхати, втекти, боротися.

Пропозиція з Києва ще не втратила сили. Запрошення на престижний конкурс. Вона мала шанс виступити перед найвідомішими педагогами країни, можливо — навіть отримати стипендію на стажування в Європі. Лист лежав у шухляді філармонії, поруч із новими нотами. Вона відкривала його щодня — і щодня закривала, не прочитавши.

Але одного вечора — після ще одного душевного концерту для людей з села, після чергової скарги й чергового “наглядача” у залі — вона зрозуміла: їй потрібно їхати.

— Я мушу, — сказала Андрію, тримаючи лист у руках. — Не тому, що хочу втекти. А тому, що мушу дізнатися, ким я є поза цими стінами.

Він довго мовчав. І не дивився на неї.

— Я знав, що ти це скажеш. Ще тоді, коли вперше почув твої ноти. Вони — не сільські. Вони — всесвітні.

— А ти?

— Я — залишусь. Тут моє коріння. Моя боротьба. Але я не зупинятиму тебе. Ніколи.

— Це не про зупинку. Це… про повернення.

Він підняв погляд.

— Ти повернешся?

— Не знаю. Але знаю, що це не кінець. Це частина руху. Як у музиці: ти мусиш піти на відстань, щоб почути, що звучить у тобі по-справжньому.

Прощання було не про сльози. Воно було про глибину.

У день від’їзду Марта зібрала лише найнеобхідніше. Скрипка — перша в списку. Зошит Андрія — друга. Третя — його сорочка, яку вона попросила залишити їй “як штрих у мелодії”.

Станція була порожня. Лише ранкове сонце й стара жінка на лавці. Потяг мав приїхати за п’ятнадцять хвилин. Вони стояли вдвох — ближче, ніж будь-коли, і водночас — уже на межі двох світів.

— Ти гратимеш у Києві — гучніше, ніж будь-коли, — сказав він.

— А ти писатимеш — глибше, ніж коли-небудь.

— Твоя тема залишиться тут, — вказав на серце.

— А твій ритм — у моїх пальцях.

Поїзд прийшов майже нечутно. Вона сіла в перший вагон. Він стояв на пероні, не махаючи. Лише — дивився. До останньої секунди.

І коли потяг зник, філармонія здалась йому раптом набагато більшим будинком. Бо тепер у її тиші звучала дорога назад.

Вона ще не повернулась.

Але музика її — вже чекала.