Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

прямо, нікуди не звертаючи. І — ха-ха! — зробити акуратну дірочку в тому, в кого влучить. Жодних гільз — теж плюс. Не треба морочитися з використаним залізяччям. Я глипнув у патронник. Усе раціонально та зрозуміло навіть дурневі: поклади патрони до спеціального отвору, ще один патрон — до патронника, закрий і защипни. Невеликий фотоелемент для заряджання батареї. Коли натискаєш на курок, спеціальний екран нагрівається й від нього загорається заряд. Виштовхує кулю розширений газ, частина якого йде на виштовхування наступного набою у ствол. Надійно, просто в користуванні, дешево. І смертельно.

Пригнічений і втомлений, я поклав рушницю поряд, підсунув меч поближче до руки, вмостився на ковдрі й заснув.

До світанку ми виспались і зголодніли. Дренг приніс мені води й дав щось схоже на висушену шкіру. Він узяв і собі трохи, почав старанно жувати. Сніданок у ліжко — чудово! Я спробував відкусити шматок і мало не зламав зуба. Воно не тільки виглядало як шматок висушеної шкіри, а й смакувало так само.

До того часу, як опустили підйомний міст, ми лежали в гайку на пагорбі навпроти, так близько, як тільки змогли підібратися. У найближчому сховку, який вдалося знайти, тому що, зі зрозумілих причин, усі дерева та чагарники біля воріт зрубували. Не настільки близькому до воріт, як хотілось мені, проте занадто близькому для Дренга: я відчував, як він тремтить від страху поруч мене. Першим із воріт з’явився невеликий загін озброєних чоловіків у супроводі чотирьох рабів, які тягли віз.

— Що відбувається? — запитав я.

— Ідуть збирати данину, відбирати свою частину врожаю.

— Ми зараз бачимо тих, хто виходить з воріт, а ваші фермери можуть якось потрапити досередини?

— Боже збав!

— А як щодо торгівлі провіантом?

— Вони забирають у нас усе, що забажають.

— А дрова?

— Вони беруть усе, що їм потрібно.

«Отака мила одностороння економіка», — саркастично подумав я. Але треба щось вигадати, не можу ж я залишити Слона рабом у цьому жахливому місці. Мої міркування обірвала метушня поблизу воріт. Поки я спускався з небес на землю, якась фігура відокремилася від гурту біля мосту, звалила охоронця й кинулась навтьоки.

Слон!

Слон біг швидко. Проте охорона дихала йому в потилицю.

— Бери це та прикрий мене! — гукнув я, вкладаючи руків’я меча в руку Дренга.

Охоронці не бачили мене, поки я не почав стріляти.

Далі все відбувалося дуже швидко. Охорона сповільнилася, хтось навіть упав на землю, прикривши голову руками. Слон біг. Один із переслідувачів майже наздогнав його, намагаючись дістати довгим списом. Він ударив Слона у спину й звалив на землю. Поки біг, я вистрелив іще раз. Наблизившись, перестрибнув через Слона й ударив списоносця прикладом рушниці.

— Вгору на пагорб! — гукнув я, з жахом спостерігаючи, як Слон, залитий зі спини кров’ю, силкується звестися на ноги.

Я вистрелив іще двічі, потім повернувся, щоб допомогти йому. І побачив, що Дренг тримає меча, але ще досі стовбичить на вершині пагорба.

— Ану мерщій спускайся й допоможи йому або, присягаюся, я сам тебе вб’ю! — закричав я, розвертаючись і знову стріляючи.

Я нікого не поранив, але повкладав їх на землю. Слон підвівся, а Дренг, згадавши, що таке чоловіча гідність, чи просто злякавшись моєї погрози, поквапився на допомогу. Постріли свистіли повз нас, тож мені довелося відстрілюватися.

Ми досягли вершини похилого пагорба та сховалися за його гребенем під захистом дерев. Ми з Дренгом майже несли велике тіло Слона, який спотикався й хитався.

Я на мить озирнувся, щоб подивитися, що з його спиною. Невеликий поріз, нічого серйозного. Наші переслідувачі не з’являлися тим часом, як ми продерлися крізь чагарники та досягли лісу.

— Дренгу, виведи нас звідси. Не дай їм нас зловити!

Нас не зловили (сільський хлопчина, Дренг провів у цих лісах усе своє юне життя, тож знав тут кожну стежину), хоч це виявилося нелегко. Ми заледве вишкреблися на високий, укритий травою пагорб з кількома мізерними кущиками на ньому. Дренг розсунув кущі, і ми побачили вхід до невеликої печери.

— Якось я загнав сюди хутрового звіра. Ніхто більше не знає про це місце.

Вхід був низьким, тож довелося попітніти, поки ми проштовхали крізь нього огрядного Слона. Усередині печера розширювалася, і ставало місця, щоб сидіти, проте не зводитися на рівні ноги, — стеля була занизькою. Я взяв ковдру, розстелив її та поклав Слона на бік. Він стогнав. Його обличчя вкривали бруд і синці. Бідолаха, перепало ж йому. Втім, він подивився на мене й усміхнувся:

— Дякую, хлопчику мій. Я знав, що ти будеш там.

— Ти знав? Я сам цього не знав.

— Це дрібниці. Швидше, будь ласка… — Він корчився та стогнав, його тіло підкидало в повітрі від нестерпного болю. Кайдани! Я зовсім забув про них. Зараз вони приймали безперервний сигнал, певну смерть.

Але поспішиш — людей насмішиш. Я погамував занепокоєння, повільно зняв правий черевик, дістав зі сховку відмичку. Нахилився, вставив її — і замок кайданів піддався. Доки відкидав цю штуку геть, біль пронизав мої руки, паралізуючи їх. Слон знепритомнів, важко дихав. Я нічого не міг удіяти, крім сидіти й чекати.

— Ваш меч, — сказав Дренг, передаючи його мені.

— Візьми його на якийсь час, якщо гадаєш із ним упоратись.

Дренг опустив очі й затремтів:

— Я хочу бути бійцем, але я боягуз. Я не міг зрушити з місця, щоб допомогти вам.

— Але зрештою ти зміг. Пам’ятай це. Немає жодної живої душі, яка б нічого не боялася. Тільки смілива людина може відчувати страх і подолати його.

— Чудова думка, юначе, — пролунав глибокий голос. — Саме її вам слід завжди пам’ятати.

Слон опритомнів і слабко всміхався.

— Я говорив, Джиме, перед тим як вони ввімкнули свою маленьку машинку, що знав, що ти з’явишся тут сьогодні вранці. Ти втік, і я знав: побратим не залишить мене в тому клятому місці. У фортеці зчинився страшний переполох і біганина по тому, як ти втік. Метушилися, поки зачинили ворота на ніч. Зрозуміло, що прокрастися у фортецю вночі неможливо. Проте на світанку ворота відчинять, тож я не сумнівався, що ти будеш близько, намагатимешся знайти спосіб мене врятувати. Проста логіка. Щоб спростити завдання, я вийшов тобі назустріч.

— Дуже просто! Та тебе мало не вбили!

— Але ж не вбили. А тепер ми обидва у безпеці, далеко від них. Плюс, я бачу: тобі вдалося знайти