Читати книгу - "Карбід"

461
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Карбід" автора Андрій Степанович Любка. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 60
Перейти на сторінку:
того ж додалися звуки — слух різали якісь ультрачастоти. Було відчуття, що по моїй шкірі повзають мурахи чи павуки. Я рвучко відкинув ковдру і виліз із ліжка. Навколо мене було повно всілякої нечисті — комах, гризунів, змій, на люстрі й карнизі висіли в рядочок кажани. Але головне: це був не мій дім. Якісь незнайомі меблі, я метався з кімнати в кімнату, але нічого не впізнавав. Мені здалося, що я збожеволів або вже потрапив на той світ. Я знову вибив шибку — цього разі в іншій кімнаті, оскільки не зміг відшукати попередню — і виліз на вулицю. Побачив, що це не моя вулиця. Будинок, як і мій, стояв наприкінці вулиці, але вулиця була не та. Моя — Партизанська — йшла паралельно. Я сторчголов побіг додому, а навколо мене й далі вирував тераріум. Опинившись у своїй кімнаті, я позачиняв усі вікна й двері, взяв про всяк випадок ніж, поклав його під подушку, а сам ліг у ліжко. Здається, дія дурману починала поволі слабнути, принаймні мені вже не було так страшно і я міг розпізнавати реальність. Дивна втома лягла мені на очі, дуже хотілося спати. Засинаючи, я дивився на Маріяповчську ікону Божої Матері, що висіла на стіні навпроти. Вона дивилася на мене сумними очима, а потім з них потекла кров. Я споглядав це, як загіпнотизований. Останнє, що я пам'ятаю того вечора: з вуха ікони виліз маленький чорний жук, він довго крутив головою, а його вусики-антенки бридко тремтіли. Це був найстрашніший і найчорніший день мого життя. Прокинувся я наступного ранку адекватним і нормальним, але дурману більше ніколи в рот не брав. Та й вам не раджу. Це жах, кошмар, страхіття, буцімто пекло, що є всередині нас, усі наші страхи вилазять назовні.

— Дивні ви люди, труїте себе всілякою гидотою, — розвів руками Золтан Барток. — Ось мені, наприклад, ніколи й на гадку б не спало спробувати чогось поганого. Хоч і гроші маю, і влада за потреби дозволяє знайти все заборонене. Але ні, бо я такого не люблю. Фе! Я люблю смачне. Хочу кайфанути — наливаю чарочку. Дивлюся на неї, лакомлюся. А потім бац — і заливаю в себе. З якою насолодою це діло закушується квашеним огірочком, шматком чорного бородинського хліба, копченого сала й гострої аджики! Ммм, смакота! Я, так би мовити, людина алкогольної культури. Не те, звісно, щоб я не чудив під цим ділом, міг і дров наламати, і сорому набратися. Особливо в молодості. Але тепер я вже битий чоловік — знаю свою міру: впав — і досить! Немає для мене кращого, ніж прийти ввечері додому й після всіх нервів випити пляшечку, добряче з цим ділом попоївши гарячого, жирного й гострого. Та й що таїти — ви й самі свідки: на роботі я теж можу хильнути, але в міру й вишукано. Люблю, коли гарно і смачно. Тому в мене квашені помідорчики подаються на фарфорових блюдечках, а до них — десертні вилочки. Вищий клас! А от ваша марихуана мене зовсім не взяла, зовсім! Краще я горілки ще вип'ю!

— А мене, здається, таки трохи накрило. Добре, що ми покурили. Така приємна розслабленість у тілі, відчуття спокою, слухаю вас і не можу наслухатися, давайте ще разок затягнемося, — запропонував Ікар. Дохторка взяла самокрутку, підкурила й затягнулася першою, тоді передала далі по колу, Ікар теж потягнув і продовжив: — Ось ви кажете про всілякі свої наркотики, а я сиджу, слухаю — і перед очима мені наш тунель. Заплющую очі й немов бачу кіно: великий тунель, яким у двох напрямках сновигають поїзди, вагонетки, фури, люди, літаки і ракети. Ось так, під дубом, у нас, у Ведмедеві. Під землею така станція, як вокзал у Відні. А над усім цим походжаю я, з усіх збираючи данину. Їздять мої товари, а назад повертаються вагони готівки. І все — моє. Як у школі, коли ми вчили про якогось хазяїна, що кілька днів їхав, а все навколо належало йому.

— Не лише йому, а й нам усім, — доброзичливо підправив колегу Геній Карпат. — Я також часом уявляю собі, як безкінечна валка людей заходить у тунель під дубом і зникає під землею. А мені за все капають грошики. Наш тунель, повірте, ще стане основним виходом з Ведмедева, через нього з міста вибиратиметься більше людей, ніж ужгородською трасою, ось побачите!

— Я вірю в це, вірю! — втрутився в розмову Тис, якому трава й ракія зовсім відібрала пам'ять про моторошну кончину Ичі. — І теж це бачу. Зрештою, не вперше в людській історії люди виходять з міста тунелем. Зовсім нещодавно і майже у нас під боком — у колишній Югославії — люди теж збудували тунель, щоб вибиратися з обложеного Сараєва. Це була найдовша й найстрашніша облога після Другої світової війни. Серби тримали місто в залізних лещатах понад три роки. Люди залишилися без світла, води, найпростіших прибутків. Із Сараєва у ті роки було лише два виходи: на небо — у рай, до Бога, після смерті; або під землю — в тунель, який містяни вирили, щоб рятуватися втечею. Так і наш тунель допоможе Україні втекти від Росії в Європу.

— Ну ясно, Україна в Європу потрапить лише через дірку, через задницю, — спробував пожартувати міський голова. — І євроінтеґрація відбудеться, як усе у нас: незаконно, контрабандно.

— До речі, контрабанда стара, як світ, — пожвавішав Тис. — Ще Вольтер у своєму, можливо, найпопулярнішому творі «Кандід, або Оптимізм» описує, що на деяких європейських кордонах у ті часи перевіряли людей навіть внутрішньо. Тобто прикордонники засували палець людині в задній прохід, щоб перевірити, чи та часом не перевозить нелегально коштовності.

— О, то нічого не змінилося, наші прикордонники ще й душу б тобі вивернули навиворіт! — докинув Ікар, а всі схвально закивали головами.

— Зараз ви ще більше здивуєтеся, але Вольтер опосередковано писав і про наш край, про Закарпаття, — заінтригував учитель. — Головна героїня «Кандіда» Куніґунда, яку й розшукує закоханий головний герой. І знаходить він її аж у Стамбулі, де вона працює на певного Франца Ракочі, трансільванського володаря у вигнанні, як його описує сам Вольтер. Насправді ж ідеться про Ференца Ракоці — так ми його називали тут, на Закарпатті. Його іменем сьогодні названо Закарпатський угорський інститут у Берегові. Він наш, місцевий, народився недалеко від Ужгорода, тепер, щоправда, це вже територія

1 ... 42 43 44 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карбід», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карбід"