Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

Примружившись, він уп’явся очима в каблучку в мене на долоні й потім так само пильно зиркнув на мене, його потворні щоки при цьому злегка задрижали.

- Хто ви такий і звідки у вас ця каблучка? — запитав він здавленим голосом. — За кого ви мене маєте і як ви смієте пропонувати мені таку угоду? Забирайтеся зараз же геть — це порядна крамниця.

Я сумно опустив голову і після короткого мовчання м'яко промовив:

- Пане Жан-П'єр, ви помиляєтесь. І ця помилка викликана недовірою, що мені й слід було передбачити, але вас від неї таки мало вберегти ваше знання людей. Ви дивитесь на мене — ну і що? Схожий я на… на того, за кого ви мене вважаєте? Те, що у вас спочатку промайнула така гадка, цілком природно, й мені ображатись не випадає. Але тепер, коли ви до мене придивились, я справді буду здивований, якщо ви не зміните своєї думки.

То швидко випростуючись, то знову опускаючи голову, він по черзі розглядав мою каблучку й мене.

- Звідки ви знаєте мою фірму? — поцікавився він нарешті.

- Від одного товариша по роботі й по кімнаті, — відповів я. — Зараз він не зовсім здоровий. Якщо бажаєте, я передам йому ваш уклін і побажання якнайшвидшого одужання. Звати його Станко.

Він усе ще вагався і з тремтячими щоками дивився то на мене, то на каблучку. Але я вже чудово бачив, що бажання заволодіти перстнем бере у нього гору над обережністю. Озирнувшись на двері, він узяв каблучку в мене з рук і квапливо повернувся на своє місце за стійкою, щоб роздивитися її в лупу.

- Тут є один дефект, — оголосив він, дослідивши перлину.

- Це для мене справді новина, — відповів я.

- Охоче вірю. Такий дефект може виявити лише фахівець.

- Ну, такий непомітний дефект навряд чи може зіграти роль при оцінці речі. І дозвольте запитати, як з діамантами?

- Дурниці, лише скалки, розеточка, одне слово, дріб’язок, просто так, для декорації. Сто франків, — оголосив він і кинув перстень на стійку, однак ближче до мене, ніж до себе.

- Я, мабуть, не дочув?

- Якщо ви тугий на вухо, хлопче, то забирайте це барахло — й до побачення!

- Але в такому разі я не куплю годинника.

- Je m'en fiche,[48] — відповів він. — Усього найкращого.

- Послухайте, пане Жан-П'єр, — знову почав я. — Ви вже вибачте мене за неввічливість, але маю сказати вам, що ви свої справи ведете абияк. Через надмірну скупість перериваєте перемовини, які ми ще тільки почали, й абсолютно випускає з уваги, що каблучка, хай навіть і не дуже цінна, можливо, не становить і сотої частки того, що я збираюся вам запропонувати. І це, маю зауважити, не фантазія, а факт, тож раджу вам у спілкуванні зі мною цим фактом керуватися.

Він пильно подивився на мене, і його огидні щоки затремтіли ще дужче. Знову зиркнувши на двері, він кивнув головою й процідив крізь зуби:

- Ходи сюди!

Потім він узяв каблучку, пропустив мене за стійку, відчинив двері до задушливого приміщення без вікон і запалив там яскраву гасову лампу над круглим столом, вкритим плюшем, поверх якого лежала ще й плетена скатертина. У кімнаті стояв сейф і маленький секретер, так що вона була чимось середнім між вітальнею дрібного буржуа й конторою.

- А ну викладай, що там у тебе є! — наказав годинникар.

- Дозвольте мені спершу роздягтися, — заперечив я, знімаючи куртку. — Так буде ліпше. — І я почав, раз за разом, діставати з кишень черепаховий гребінь, аграф із сапфіром, брошку у вигляді кошика з фруктами, браслет з перлиною, рубінову обручку і як козирного туза — діамантове кольє, акуратно розкладаючи всі ці речі на плетеній скатертині. Під кінець, скинувши з дозволу господаря піджака, я зняв з шиї топазовое намисто й долучив його до решти скарбів.

- Ну, що скажете? — гордовито спитав я.

Я помітив, що у нього зблиснули очі, й він мимоволі прицмокнув губами, але поквапився удати, що чекав більшого, й сухо запитав:

- Це все?

- Усе? — перепитав я. — Їй-богу, шановний майстре, ви даремно намагаєтеся зробити вигляд, ніби до вас щодня приносять такі колекції.

- А тобі, напевне, дуже кортить якнайшвидше розпрощатися з цією колекцією?

- Не переоцінюйте палкість мого бажання, — не розгубився я. — Але якщо ви мене запитаєте, чи готовий я віддати її за розумну ціну, то я відповім ствердно.

- Молодець, — відповів він, — тобі, хлопче, розсудливости не позичати.

Із цими словами він присунув до столу одне з крісел, оббите ґобеленом, сів і взявся розглядати кожну річ окремо. Не чекаючи запрошення, я теж сів на стілець, заклав ногу за ногу й почав за ним спостерігати. Я бачив, як у нього тремтять руки, коли годинникар брався за черговий предмет, обстежував його й потім не клав, а скорше жбурляв назад на стіл. То було, безперечно, тремтіння пожадливости, хоча він неодмінно знизував плечима, особливо коли — а це він зробив двічі, — повісивши на руку діамантовий ланцюжок і дихнувши на камені, починав повільно пропускати його крізь пальці. Тим безглуздіше пролунала його заява, після того як він символічно обвів рукою все, що лежить на столі:

- П'ятсот франків.

- Дозвольте запитати, за що саме?

- За все.

- Ви жартуєте.

- Нам, хлопче, зараз обом не до жартів. За п'ятсот можеш залишити мені свій улов. Говори, так чи ні.

- Ні, — відповів я, встаючи. — І не подумаю. З вашого дозволу, я забираю свої сувеніри, бо бачу, що мене тут хочуть обдурити абсолютно нахабним чином.

- Що й казати, гідність тобі личить, — підколов він. — І характер у тебе сильний, не за віком. А оскільки це заслуговує на заохочення, то я дам тобі шістсот франків.

- Виявляючи таку щедрість, ви, звичайно, продовжуєте жартувати. Я, шановний добродію, виглядаю молодше за свої роки, але, ставлячись до мене як до дитини, ви нічого не доможетеся. Мені відома реальна вартість цих речей, і хоча я не настільки наївний, щоб припустити, що зможу отримати за них справжню ціну, та пропозицій просто аморальних теж не потерплю. Зрештою, конкуренція існує також і на цьому терені, тож я знайду, до кого звернутися.

- У тебе язик добре підвішений, на додачу до інших твоїх талантів. Але тобі не