Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Країна снігу (збірка) 📚 - Українською

Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Країна снігу (збірка)" автора Ясунарі Кавабата. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 59
Перейти на сторінку:
надвечірньої пори з вікна переповненого вагона вона видалася Кікудзі куточком якоїсь далекої заморської країни.

Він раптом уявив собі, що тінистою алеєю йде Юкіко з вузликом, загорнутим у рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями.

На Кікудзі війнуло свіжістю.

А коли він подумав, що, може, дівчина жде в його домі, у нього солодко зайшлося серце.

Та чому ж Тікако спочатку хотіла, щоб він привів своїх товаришів, а лише тоді, як Кікудзі відмовився, запропонувала запросити Юкіко? Невже вона заздалегідь надумала її покликати? Кікудзі не міг нічого второпати.

Коли він повернувся додому, Тікако вибігла зустрічати його в передпокій.

— Ви самі?

Кікудзі кивнув.

— От і добре, що самі! Вас уже чекають. — Вона підійшла і взяла в нього шапку й портфель. — Ви, певно, кудись заходили?..

«Невже по мені видно, що я пив?» — подумав Кікудзі.

— Де ви були? Я дзвонила вам ще раз на роботу. Мені сказали, що ви вже пішли. Я прикинула, скільки часу треба на дорогу…

— Ви мене дивуєте!

Бач, а про те, що самовільно забралася в дім і порядкує, ні слова!

Тікако пішла вслід за Кікудзі, щоб допомогти йому переодягтися. Вона потяглася до кімоно, яке подала служниця.

— Не треба! Я сам.

Він скинув піджак і, щоб спекатися її, поспішив у гардеробну.

Вона вже сиділа й чекала його.

— Ох, ви, одинаки!.. Які ви молодці!..

— Атож…

— І не хочеться вам махнути рукою на своє недоладне життя?..

— Я дечого навчився на гіркому досвіді мого батька…

На хвилину погляд Тікако спинився на Кікудзі.

Тікако була в халаті служниці, що колись належав матері. Вона засукала рукави — від зап’ястя руки були на диво білі й повні, в ліктях наче перетягнуті ниткою. Кікудзі не сподівався, що вони в неї такі м’язисті.

— Гадаю, найкраще буде в павільйоні. Я тим часом провела дівчину до вітальні, — трохи офіційно повідомила Тікако.

— Я не певен, чи є в павільйоні електричне світло. Щось не пригадую, щоб там коли-небудь горіла лампочка.

— Тоді запалимо свічки. Це ще цікавіше.

— Ні в якому разі!

Немов згадуючи, Тікако розповідала:

— Так от, коли я подзвонила, Юкіко спитала: прийти з мамою? А я кажу: будь ласка, вдвох було б іще краще… Та матір затримали якісь справи, отож ми вирішили, що Юкіко прийде сама.

— Хто — ми? Це ви все вирішуєте на свій розсуд! Невже чемно запрошувати в гості без попередження?

— Я розумію… Але дівчина вже тут, і забудьмо про мою нечемність.

— Чому?

— А от чому! Дівчина прийшла, значить, ви її цікавите. І хай вас не обходить, як я цього досягла. Коли все втрясеться, ви будете сміятися: от, мовляв, Курімото — дивна жінка! Я по собі знаю, що важливо залагодити справу, а як — неістотно.

Тікако говорила самовпевнено, мовби читала думки Кікудзі.

— А з її батьками ви розмовляли?

— Аякже! Звичайно.

Вона ніби хотіла сказати: «Чого ж ти зволікаєш! Вирішуй!»

Кікудзі вийшов на галерею і попростував до вітальні. Проходячи мимо гранатового дерева, спробував перемінити вираз обличчя. Бо ж не годиться показувати дівчині, що ти не радий її приходу.

Темна тінь гранатового дерева викликала в уяві родиму пляму на грудях Тікако. Кікудзі труснув головою, немов проганяючи це видиво. На кам’яну доріжку перед вітальнею лягли останні відблиски надвечірнього сонця.

Сьодзі у вітальні були широко розсунуті, Юкіко сиділа майже на порозі кімнати.

Здавалося, від неї струменить якесь сяйво й освічує тьмяні закутки просторої вітальні.

У токонома в плоскій вазі стояли жовті болотяні півники.

А на обі дівчини були вибиті білі борові півники. Випадковість?.. Навряд, бо півники — поширений символ раннього літа.

В токонома стояли не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила.

ІІ

Наступного дня, в неділю, йшов дощ.

Після обіду Кікудзі зайшов у павільйон — прибрати трохи після вчорашньої чайної церемонії.

А ще його вабила туди згадка про Юкіко — а раптом у павільйоні лишився вчорашній аромат?

Звелівши служниці подати йому парасольку, він уже спускався з вітальні на кам’яні плити садової доріжки, як помітив, що ринва продірявилась і дощова вода хлюпає на землю біля гранатового дерева.

— Треба полагодити, — мовив Кікудзі служниці.

— Авжеж, треба.

Кікудзі згадав, що дощовими ночами цей хлюпіт не давав йому заснути.

— Якщо візьмешся лагодити одне, то виявиться, що й інше прогнило. Краще вже продати, поки будинок ще не завалився.

— Тепер усі, в кого великі будинки, так вважають. Ось і вчора панночка дивувалася, що у вас такий просторий дім. Напевне, збирається у вас жити.

Служниця мовби хотіла сказати: «Не продавайте будинок».

— Чогось наговорила учителька Курімото?

— Так. Коли панночка прийшла, пані вчителька все їй показала, всюди поводила.

— Ще цього не вистачало!

А вчора Юкіко про це навіть і словом не прохопилася. Кікудзі думав, що вчора вона пройшла тільки з вітальні до чайного павільйону, а тому сьогодні вирішив піти по її слідах.

Вчора йому не спалося.

Йому здавалося, що в павільйоні витає запах Юкіко, і він ладен був серед ночі встати й піти туди.

«Вона для мене недосяжна», — думав Кікудзі, силкуючись заснути.

А тепер його вразило, що ця сама недосяжна дівчина разом з Тікако спокійно оглядала його оселю.

Кікудзі наказав служниці принести в павільйон жару, а сам рушив кам’яною доріжкою в глибину саду.

Тікако мешкала в Північній Камакура і вчора пішла додому разом з Юкіко, доручивши служниці прибрати посуд.

Власне, прибирати було нічого — чайне начиння і так стояло в кутку, та Кікудзі виразно не уявляв собі, куди його скласти.

— Тікако знає, куди його поставити, — промимрив він, зупинившись перед токонома.

На стіні висіла мініатюра Содацу{39} з портретом стародавнього поета, окресленим легкими штрихами блідою тушшю.

Вчора Юкіко спитала:

— Хто це?

Кікудзі не міг відповісти.

— Справді, хто ж це?.. Віршів нема, і я не можу впізнати. Ці поети такі схожі один на одного.

— Певно, Мунеюкі{40}, — втрутилась Тікако. — Картину намальовано до вірша: «І сосна вічнозелена весною наче молодіє». Щоправда, зараз вона трохи не відповідає порі року. Ваш батько її дуже любив і виставляв саме весною.

— Майже неможливо розпізнати, кого зображено — Мунеюкі чи Цураюкі{41}, — заперечив Кікудзі.

І навіть зараз він, як на те, не міг зрозуміти, чий образ на картині.

Короткі штрихи… Мініатюра… А образ поета здавався величним. Від нього віяло свіжістю.

І мініатюра, і півники у вазі нагадували про Юкіко.

— Вибачте, що спізнилась,

1 ... 42 43 44 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна снігу (збірка)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Країна снігу (збірка)"