Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Вони продовжували йти мовчки, і їй здавалося, що раптом настав літній день з часів її безтурботної юності, якої насправді у Даґні ніколи не було. Це була прогулянка двох вільних людей, які насолоджуються рухом і сонячним світлом, не тягнучи за собою нерозв’язаних проблем. Її власне відчуття легкості змішалось із невагомістю сходження в долину, наче Даґні не мусила докладати жодних зусиль, щоб іти, а тільки стримувала себе, щоби не злетіти. Тому вона йшла, долаючи тяжіння спуску, відхиляючи тіло назад. Вітер надимав її спідницю, мов вітрило, і заважав рухові.

Вони розійшлися біля початку стежки, внизу. Ґолт вирушив на зустріч з Мідасом Малліґаном, а Даґні пішла на ринок Гаммонда з переліком продуктів для вечері — свого єдиного клопоту.

«Його дружиною…» — думала вона, дозволивши собі усвідомити слова, яких не промовив доктор Акстон, слова, що вона їх давно вже відчувала, але так і не могла вимовити. Упродовж трьох тижнів вона була його дружиною у всіх сенсах, крім одного. Цей останній сенс їй іще слід заслужити, але він був цілком реальний, і сьогодні вона могла вже дозволити собі це знання, це відчуття, могла бодай один день жити з цією думкою.

Бакалійні товари, які Лоуренс Гаммонд на її прохання вишикував на лискучому прилавку своєї крамниці, ніколи досі не здавались їй такими яскравими. Перейнята ними, Даґні лише наполовину усвідомлювала тривожне передчуття чогось недоброго, але її свідомість була занадто переповнена, щоб над цим замислюватися. Вона звернула на це увагу тільки тоді, коли Гаммонд завмер, насупився і поглянув на небо за відкритою передньою частиною крамниці.

Одночасно зі словами Гаммонда: «Здається, міс Таґґарт, хтось намагається повторити ваш трюк», — вона усвідомила, що чує звук літака, і це триває вже певний час. Після першого числа цього місяця нічого подібного в долині не можна було почути.

Вони вибігли на вулицю. Маленький срібний хрестик кружляв над кільцем гір. Здавалося, це лискуча бабка збирається зрізати власними крильцями верхів’я.

— Що це він робить? — запитав Лоуренс Гаммонд.

Біля решти крамниць і по всій вулиці нерухомо стояли люди і дивилися в небо.

— На… на когось чекають? — запитала Даґні й вражено почула у власному голосі тривогу.

— Ні, — відповів Гаммонд. — Кожен, хто має тут бізнес, зараз тут.

Не схоже було, що він стурбований, — радше зацікавлений і понурий.

Літак перетворився на крихітну рисочку, таку собі сріблясту цигарку, що промайнула на тлі гір: він опускався нижче.

— Схоже на приватний моноплан, — сказав Гаммонд, мружачись на сонці. — Модель не військова.

— Екран із променів витримає? — напружено запитала Даґні, обурена наближенням ворога.

Гаммонд засміявся:

— Чи витримає?

— Він нас побачить?

— Цей екран надійніший за підземне сховище, міс Таґґарт. Ви мали б це знати.

Літак піднявся вгору і перетворився на світлу плямку, схожу на підхоплений вітром клаптик паперу. Він на мить непевно завис, а потім знову метнувся додолу, накручуючи наступну спіраль.

— Якого біса йому треба? — запитав Гаммонд.

Очі Даґні втупились у його обличчя.

— Він щось шукає, — сказав Гаммонд. — Але що?

— Тут є десь телескоп?

— Так, є, на аеродромі, але… — він збирався поцікавитися, що коїться з її голосом, але Даґні вже бігла дорогою в напрямку аеродрому, сама не помітивши, що біжить, не маючи ні часу, ні відваги міркувати про причину свого вчинку.

Біля невеликого телескопа на диспетчерській вишці Даґні зустріла Двайта Сандерса; збентежено насупившись, він уважно роздивлявся літак.

— Дайте-но я погляну! — кинула Даґні.

Вона вхопилася за металеву трубу, наблизилася очима до лінзи, тимчасом як рука повільно повертала її слідом за рухом літака, і раптом Сандерс спостеріг, що рука завмерла, натомість пальці не розтиснулись, а обличчя так і залишилося прикуте до телескопа. А, придивившись пильніше, зрозумів, що вона вперлася до лінзи чолом.

— У чому річ, міс Таґґарт?

Вона повільно звела голову.

— Це хтось із ваших знайомих, міс Таґґарт?

Не відповівши, вона вибігла геть. Її пришвидшені кроки виписували зигзаги — безцільно й непевно. Даґні не насмілювалася бігти, але ж вона мусила втекти, мусила сховатись і не знала навіть, чого боїться більше: щоб її зараз побачив хтось із місцевих чи — чоловік у літаку, номер на срібному крилі якого повідомляв, що апарат належить Генкові Ріардену.

Даґні зупинилась, аж коли перечепилась об камінь, упала, і зрозуміла нарешті, що вона бігла. Стояла на невеликому кам’яному карнизі над аеродромом, схована від міста, натомість цілком відкрита, якби хтось дивився згори. Обмацуючи гранітну стіну в пошуках підтримки, Даґні звелась, відчуваючи долонями сонячне тепло на поверхні скелі. Вона встала, притиснулась спиною до стіни, нездатна поворухнутись і відірвати погляд від літака.

Літак повільно кружляв, то пірнаючи вниз, то знову набираючи висоту, докладаючи всіх зусиль — Даґні в цьому не сумнівалась, — щоб розгледіли уламки на цьому безнадійному обширі серед ущелин і каменюк, на цій оманливій території, яку не можна було ні покинути, ні до пуття роздивитися. Він шукав рештки її літака, він не здався, і хай би чого коштували йому три минулих тижні, хай би що він відчував, єдиним доказом і єдиною відповіддю світові було це наполегливе, рівне, монотонне гудіння двигуна, що ніс крихкий літальний апарат над смертоносними узгір’ями неприступного ланцюга хребтів.

Серед ясності та чистоти небесного повітря літак здавався інтимно близьким, Даґні могла розгледіти, як він погойдується на непевних течіях, нахиляючись в різні боки під поривами вітру. Вона чітко його бачила — і здавалося неможливим, що така чітка панорама закрита для його очей. Під ним лежала вся долина, залита сонячним світлом; вона полум’яніла скляними шибами і зеленими луками, аж кричала, щоб на неї звернули увагу. Тут був кінець його стражденної подорожі, здійснення не тільки його бажань, адже мав знайти тут не уламки літака та її тіло, а живу Даґні та власну свободу — все, що він шукав, лежало під ним, відкрите, сповнене очікування, всього цього можна було досягти, пірнувши по прямій крізь чисте, прозоре повітря. Все це належало йому і нічого не вимагало натомість, крім здатності розгледіти.

— Генку! — закричала вона, відчайдушно махаючи йому. — Генку!

Вона впала назад, на скелю, знаючи, що нездатна до нього докричатися, що не може змусити його побачити, що жодна сила на світі не змогла б пробити цей екран, за винятком його власного розуму та зору.

Несподівано для себе самої, вона