Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сирота повільно обернувся і з невимовним болем у грудях повільно рушив на вулицю. І тут біля воріт якась невідома сила примусила його оглянутися. Марії на порозі вже не було, але крізь вікно, геть посивіле від інею, на нього сумно дивились три білі хризантеми.
Ще кілька днів ходив блудом Сирота по селу, а наколи зовсім ослаб, дався до міста просити притулку у вуйка Василя. Цілий місяць сидів зовсім онімілий у комірчині, нікого не хотів бачити. Майже не їв і тільки ночами інколи виходив з халабуди, всідався на поріг, дивився на далекі прирічанські зорі і тяжко стогнав. Потроху Іван оклигав, кинув журбою об землю, бо, як уже було мовлено, життя є життям…
Аби не завдати собі великого клопоту у пошуках роботи, Сирота організував фірму по продажу “прашка на блехі”. Товар добував не надто мудрими і складними шляхами: ішов до прирічанської гори, накопував мішок червоної глини, сушив на сонці, розтирав на пилюку — і “прашек на блехі” був готовий.
І ось більше півроку минуло з тих пір, відколи Іван покинув Прирічне, але іній на Маріїному вікні ще й досі не розтанув у його очах, а три білі-білі хризантеми не в’яли, а тільки починали цвісти-боліти у серці.
— То, може б, повернувся, Іванку, — підсолоджувала далі розмову Меланя, — ти ж прирічанський син, — удавано витерла сльозу.
Чуйну бесіду перервала гарно одягнута літня пані. Переплітаючи чеську мову із прирічанським діалектом, спитала:
— Пане, цо то є за прашек?
— То є прашек на блехі, — відповів незворушно Іван.
— Ано?
— Ано.
— А добрі?
— Добрі!
— Но, то дайте мені один погар.
Іван відміряв маленьку скляночку, поважно загорнув у паперовий кульок, діловито перелічив гроші й засунув у кишеню.
Меланя тільки взялася знову в’язати розмову, коли пані, щось згадавши, вернулася і спитала:
— Просім пана, а як той прашек хоснувати?
— О! — вигукнув Іван. — То є, пані, дуже просто. Ловіться блеха, розкрієте їй писок, туди насіплете прашек, а блеха здехне.
Пані гарно подякувала за мудру пораду, пішла…
— Щось Ви, Меланю, не те плетете, — недовірливо похитав головою Іван. — Не любов, ой не любов Марії, чую, привела вас до мене. Кажіть, що маєте на думці?
— Село по тебе прислало, — уже відверто втрутилася до розмови Вариводиха. — Та й гора наша просить заступити за неї. Ачей не раз тебе нагодувала, пригріла. А тепер напослідок вдовицею лишилася…
— Не второпаю про що говорите? — почав одразу збирати мішечки з товаром Іван.
— А те говоримо, — вплелася до слів Мелані Вариводиха, — що вонігівці, лопухівці і заньківці відвоювали судом нашу прирічанську гору, розділили між собою і назавтра ладяться уже там винозбирання почати.
— Як це відвоювали судом нашу сердешну гору?
— Мештер Соломончик їм запоміг. То є, і сам знаєш, велика й мудра голова. От він на суді й довів, що Прирічанська гора ще від Ноєвого потопу належала Вонігові, Заньці, Волячому й Лопухову, а нас нібечки тут і на гадці не було.
Іван неквапно зібрав рештки товару, зняв вивіску “Прашек на блехі”, на котрій розмальована ядучо-чорною і пекучо-червоною фарбами велетенська блоха смоктала щупальцями із жалюгідного чоловічка кров, заніс все це у халабуду і понуро мовив:
— Все! Сторгувалися. Пішли помалу!
Вояж Мештера Соломончика,
або ж
Нащадки святого Ноя
Безперечно, коли б згорьовані прирічанці мали бодай трохи уяви про “велику й мудру голову” мештера Соломончика і його діяння, вони говорили б з меншою заздрістю про того професора юриспруденції із Вонігова.
Років з п’ятнадцять до битви за прирічанську гору перший газда у Вонігові Пішта Соломончик спродав половину худоби й відрядив сина Дюрія в Прагу студіювати юридичні науки.
Проте молодий Соломончик, опинившись без нагляду клопітливого батька, дуже скоро забув, для чого його було послано у Злату Прагу, і в науках не засвітився. Зате виявив тут блискучий талант шахрая і неперевершеного оратора-пустослова. Невеликий зростом, повнявий, з меткими, як у вивірки, очима, облесливий і водночас рішучий у розмові, Соломончик під час іспитів міг напустити професорові в очі стільки диму і загнати в такий кут, що бідний вчений потім по кілька днів доторопував про що, власне, вів мову майбутній юрист. При цьому Соломончик з феноменальною впевненістю оперував цитатами із Дванадцяти таблиць Римського права, свої думки підкріплював висловлюваннями римського юриста Сальвіна Юліана, імператорів Адріана, Юстиніса і ще десятків філософів, геніальних вчених… Звісна річ, коли б комусь із професорів спало на гадку віднайти бодай одну цитату чи висловлювання геніальних людей, іменами яких сипав Соломончик, до скону віку шукав би, так і зостаючись при своїх інтересах. Просто Соломончик мав феноменальну пам’ять, щоправда, тільки на імена знаменитостей, а власні думки — часом навіть безглузді — видавав під їх вивіскою. Це діяло на ближніх безвідмовно і вражаюче. Доля довго усміхалась “мештеру Соломончику”, як з погордою йменував сина перед сельчанами газда Пішта, доки врешті не насміялась.
В університет якось прибув з перевіркою міністр права і виявив бажання побувати на іспитах. Професорський склад за одностайною згодою репрезентував ясним очам міністра мештера Соломончика. Вислухавши кільа відповідей майбутнього професора юриспруденції, міністр прохрипів “досить”, і руки його затрусилися: шахрай одразу упізнав шахрая. Саме такими шляхами йшов усе життя до свого посту міністр права. І ось тепер в образі Соломончика йому вперше зустрівся неперевершений супротивник. А, як відомо, талант ніколи не терпить таланту, то міністр зажадав негайного відрахування Соломончика з університету.
Ніхто не відав, чим займався у Празі Соломончик в подальші роки, але одного дня він якось непримітно з’явився у Вонігові. Сороки носили чутки, буцімто Дюрія розшукує поліція і той утік сюди, аби перечекати лихі часи. Як би там не було, а Соломончик в очах вонігівців таки залишився недосяжним мештером. Посоліднішав, відпустив черевце — ознака поважності, полисів — ознака неабиякого розуму, чим не велика й мудра голова.
Якийсь час Соломончик відлежувався, ловив у лопухівських болотах піскарів, а далі знову взялась до нього ділова сверблячка. Але до чого тут, у глушині, віддалік від європейських столиць, руки докласти? І ось воніговці нараїли: а чи не допоміг би мештер відвоювати від прирічанців гору. Отоді б Соломончику, дітям його, онукам і родичам в десятому коліні — слава, честь і шана вовіки віків!
— Як сказав великий Цезар, є ідея — буде діло! — загадково прорік Соломончик і почав втілювати свою ідею.
А невдовзі прирічанці із подивом вертіли в руках цидулки із позовом на суд “по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.