Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мештер Соломончик, — напитував суворо суддя, — ви можете присягнути на Біблії, що досконало вивчили справу і будете говорити тільки правду?
Соломончик умить підлетів з лавиці, взяв Біблію, притулив до неї трійцю пальців. Затим перехрестився, і його меткі очі враз присмирніли, виповнились чесністю і щиро зупинились перед суддею Боніфацієм Небилицею.
— Правду, тільки правду, — заприсягнувся Соломончик врочисто-піднесеним голосом — у прирічанців аж мерзлі мурахи поповзли по спинах, — бо, як сказав великий Наполеон, тільки правда може вчинити людину істинно правдивою. Правда, повчав відомий грецький літератор Гомер, це як цілюще вино, яке треба пити на похмілля завжди зранку, бо після обіду його вже розведуть водою, — кидав і далі громовиці — афоризми геніальних людей Соломончик. — А всіма нами улюблений римський вигнанець Овідій так і сказав: “3 брехнею світ пішки пройдеш, а повернешся назад на власному автомобілі…”
Тут Соломончик прикусив язика і злодійкувато озирнувся. Безперечно, довірливим прирічанцям він і далі міг торохтіти казна-що — ті й так нічого не второпували. Роззявивши роти, слухали трактат Соломончика про правду і, звичайно, ніхто і подумки не мав наміру бігти порпатись у книгах, аби вивірити афоризми “великого Наполеона”, “відомого грецького літератора Гомера” та “всіма нами улюбленого римського вигнанця Овідія”.
А суддя в цей час мізкував над своїми проблемами, вельми далекими від “справи про прирічанську гору”.
Соломончик, вгледівши, яке гнітюче враження справляє на прирічанців його промова і як торжествують вонігівці, уже зовсім пустився берега і допатякався до того, що…
— Як сказав мій старий цімбора Піфагор, дайте мені правду і я бика зверну…
Тут уже насторожився й Боніфацій Никодимович, але слова, мовлені Соломончиком, якось не зачепили його вух. Просто йому набридло базікання мештера, і він роздратовано махнув рукою.
— Вірю, вірю у вашу правдивість! А де підстави, факти де?
— Вони у мене із божого писанія, — підняв перед присутнім зшиток із потлілого від часу паперу Соломончик. — Це спогади святого Ноя, якого наш праведний Господь уберіг своею милістю від всесвітнього потопу. Дозвольте прочитати.
— “І ось мій ковчег, — почав громовим голосом мештер, і бідних прирічанців знову взяли дрижаки, — приплив до вершка гори. З кожним днем вода починала спадати. Одного ранку визирнула перша латка землі. Туди я випустив із ковчега священних волів і нарік той шмат Волячим. На другий день — позаду першого — сплив ще один острів. І нарік я ту ділянку Занькою. Вода зникала, і явилась очам моїм ще одна прекрасна частина землі. Туди зажадав селитися мій старший син, якого менші діти між собою прозвали Лопухом. І пішла відтоді назва цієї частки землі Лопухово. І ось божого сьомого дня вода зійшла зовсім, і під самою горою показалась найпрекрасніша землиця — усіяна квітами, залита сонцем і щебетом птахів. Задумав назавжди осісти тут я і нарік цей земельний рай найменням моєї незрадливої першої коханої — Воніги”.
Соломончик засунув зшиток до кишені і переможним поглядом окинув присутніх. Побожні прирічанці збентежено перезирались між собою, тільки один Гаракаль спокійно в кутку хропів на всю залу.
— Ну, а далі Ной описує координати, — продовжив спокійно, ніби між іншим, Соломончик, — які достеменно збігаються із місцезнаходженням названих сіл. А от Прирічного у мемуарах і в спомині немає. Видно, ці войовничі зайди колись витіснили священний рід Ноя із землі, нареченої йменням його коханої. Мало того, ще й гору собі захопили, до якої у часи потопу приплив священний ковчег.
Боніфацій Небилиця вперше зустрівся у своїй судовій практиці із подібною справою, і почуте вразило: не міг дотямити, що вдіяти зараз — розсміятися і дати вказівку поліцаям розігнати натовп цих лайдаків, а чи розігрувати комедію далі. Та верх взяло останнє…
— Наскільки відомо, подібного писанія у Біблії немає. Тож, хто посвідчить достовірність мемуарів Ноя? — спитав із вбивчою холоднокровністю суддя.
— Папа римський, — не змигнувши, впевнено відповів Соломончик. — Вони зберігаються у його сейфі. Перебуваючи в Римі, я дістався із поміччю знайомих туди і мав змогу читати ці записки. Тут, будь ласка, копії, — простягнув Боніфацію згорток. Якщо сумніваєтесь у їх достовірності, можете поїхати у Ватікан, доможетесь аудієнції святого папи, і він про все посвідчить.
Невідомо, чим закінчився б цей спектакль, коли б на голову бідних прирічанців не впало ще одне лихо. Їдучи на суд, вони мали дурну звичку озброюватися. На цей раз, як на біду, ні в кого не виявилось зброї, котру б можна потайки протягнути у зал суду. В одного Гаракаля ще з “таліянського фронту” збереглися дві гранати, які прихопив звідти за принципом “все може знадобитися у газдівстві”. А оскільки ніхто із прирічанців не вмів поводитися з ними, то й повеліли Семенові, як ліпшому бомбардиру “таліянського фронту”, сміливо атакувати гранатами, на випадок поразки, ворогів — вонігівців і суд. Однак, як уже було згадано, мовлене до Гаракаля доходило надто довго. Окрім того, Семен мав ще одну хибу — тільки-но втрапляв на якесь зібрання, одразу засинав і до неможливості хропів. Тому Гаракаль умовився з Федірцаном, коли наспіє час метати бомби, аби той добряче штурхнув його під ребро палицею. І ось щойно суд розпочав розгляд справи, Гаракаль заснув, а далі з наростаючою силою почав хропіти. І коли Соломончик запропонував Боніфацію Небилиці здійснити приємну туристську поїздку у Ватікан, хропіння Гаракаля досягло свого апогею. І тут Боніфацій Никодимович не втерпів.
— Штовхніть лише того віслюка, хай не хропе! — крикнув через зал до Федірцана, котрий, як і було домовлено, примостився поруч Гаракаля.
Від несподіваного окрику судді Федірцан одразу забув про умову і щосили штурхнув під ребро Гаракаля своєю кривулею.
— Гей! Шо! — похопився навіжено Гаракаль і, подумавши, що наступив його зоряний час, страшно закричав:
— Рятуйтеся, хто має бога у серці! — І шпурнув у залу гранату, забувши спросоння висмикнути кільце.
А оскільки всі присутні свято берегли всевишнього у своїх серцях, то в одну мить гепнулися на підлогу.
Соломончик сторчма перелетів через загороду, що відділяла від столу судді, забився у кут і, бачачи, що граната не вибухає, вужем поповз до дверей. Боніфацій Никодимович теж одразу опинився на підлозі і вмить гулькнув під стіл правосуддя. Граната навіжено завертілася посеред зали, відтак призупинилась, подумала, а далі спокійно побігла до схованки Боніфація Никодимовича і вклякла зацікавлено перед його носом.
— Гей, люди, почекайте лише, не вставайте ще! — раптом похопився Гаракаль. — Я забув витягнути кільце і граната не вибухне! Але у мене є ще одна! — І став добувати із кишені другу бомбу.
Однак не встиг.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.