Читати книгу - "Схід"

нею — хмари. На площі було якось так темно і трохи страшно від того, що коли ті хмари зімкнуться, то западе цілковита темрява і лише трохи світитимуть авта, яких було зовсім небагато. Ця площа була завеликою, але одночасно тісною. Ніби нічого високого навколо не набудували, але якось сам простір нависав і пригнічував. Можливо, лише через той портрет на Брамі небесного спокою. Мав десь п’ять на вісім або більше. Рожевий, виблискував півтінями, мертвий, мов з воску, і з тією бородавкою на бороді. Одягнений у сіру блузу без жодної зморшки, немов її пошили для нього з целулоїду. Дивився якби на, але насправді десь понад, так собі. Ніби нічого не сталося. Ніби люди із Сичуані ніколи не їли глини. А в інших провінціях не виривали із ще живих ворогів нирки і печінку, щоби їх зжерти. Однак цілком може бути, що він дивився на все це, водночас дивлячись крізь це. 1957 року в Москві він сказав, що готовий покласти триста мільйонів китайців заради перемоги світової революції. Тоді це була половина народу. У грудні 1958 року він написав до керівництва партії: «Смерть буває корисною. Тілами можна удобрити землю». І тепер дивився порожнім поглядом, бо нічого не сталося. Дивився з портретів, з кожної банкноти, з шапок, торб, значків, будильників, горняток, обкладинок, порцеляновий, металевий, пластиковий, паперовий, гіпсовий, мабуть, десь і їстівний — з цукру, з тіста, з марципана. Дивився звідусіль. На свій народ, як на геологію, на тектоніку, на флору і фауну, на виникнення і вимирання видів. На мільярд триста мільйонів. А вони далі жили під його поглядом, немов дивилася на них вічність.

На південь, на південний захід від площі аж кипіло. Незалюднений простір зник, і все стиснулося, загусло і звузилося. Їдло, речі, сморід. Аромати з кнайп, лайно з каналізації, гниль зі смітників. Життя. Мурашник. Вони на мить сідали, але відразу зривалися, аби щось там нести, пхати, подавати, покрикувати, пропихати крізь натовп торби, туркотіти у мобільний, розносити, сваритися, домовлятися і знову кудись далі, у лабіринті чи то домів, чи то яток, у простір, який і на мить не міг бути порожнім, гарячий і задушливий від тіл і руху. Відразу за тією площею. Коли стемніло, піддувала, які розпалювали рушти з їжею, розсипали іскри. Люди сиділи на бетоні, на цеглі, на кожному клаптику і грали у свої ігри, їли, випльовували рештки. Хтось присів окремо від всіх і на патику пік щось над невеликим вогнищем. Обдертий, у гумових шльопанцях. Хоч якраз це могло бути вже в Ерен-Хото, шістсот кілометрів на північний захід і через багато днів. У кожному разі, здавалося, ніби десятки мільйонів трупів, поїдання глини, канібалізм і пекло минулих років були лише епізодом. Або чимось типу біологічного експерименту, після якого життя повинне вибухнути з устократ більшою силою.

Тридцять років я жив у комунізмі, і тому мене сюди так тягнуло. Жив у ньому, як у нормальному світі. Тато приносив платню в червоних банкнотах із зображенням заводу. З другого боку, на аверсі, був портрет робітника. Я сам мало не став робітником. Банкнота була фікцією, але описувала правду. Чим старшим стаю, тим менше шкодую, що жив у тих часах. Щиро кажучи, взагалі не шкодую. Мій вуйко тримав партійний квиток серед гумок до слоїків «Wecka». Це було так, немов ми споглядали пожежу десь на видноколі. Ніби жили, освітлені далекими пожарищами. Далеко від подій, у півтемряві. Тому я сюди їжджу, щоб оглядати сліди справжнього вогню, щоб знаходити згарища. Може, це цікавість, а може, якесь почуття вини, тому що я бачив вогні на горизонті, але не мусив їсти глину. Сидів на нагрітому стриху, відрізав тонкі плястерка соленого сала і читав Перл Бак, уявляючи собі рустикальних китайців, їхні зігнуті спини під пекучим сонцем і революцію, яка їх розгинає.

З вікна потяга Датун здавався безлюдним. Три мільйони мешканців, але на широких артеріях поодинокі люди були як крихти. Із розритої землі виростали п’ятнадцятиповерхові будинки. Можливо, всі були у шахтах, на заводах? На вокзалі ніхто з вагонів не вийшов, ніхто у них не зайшов. Самотній залізничник відпровадив потяг поглядом. Ми поїхали через передмістя, поміж глиняних мазанок, вкритих черепицею. Потяг ледве сунув. На бетонному блоці біля самої колії сидів чоловік. Штани були опущені. Він спорожнявся. Байдужо дивився поперед себе, у вікна вагонів. Мені здавалося, що на якусь мить я перехопив його погляд.

*

Храмове свято було на Преображення Господнє. Ятки стояли на площі перед костелом. Я мав дванадцять років, і мені здавалося, що алеєю яток можна йти безконечно. Насправді тих дерев’яних буд, накритих брезентом, було не більше десяти. Далі ще частина рекреацій і розваг — тир, безпрограшна лотерея, морозиво трьох смаків і цукрова вата. Але ятки були найважливішими. Може, навіть не десять, а тільки вісім або шість? Входиш поміж них — і нормальний світ зі своїм літнім світлом, блакитним небом, зеленою травою і дерев’яною забудовою лишається позаду. Там, уже всередині тієї алеї, згущувалися і повітря, і світло, і форми, і барви. Це було настільки барвисте і розмаїте, що не до порівняння ні з чим. Нічого подібного тоді на світі не було. Немов входиш посеред ясного дня прямо до печери з дивами. У півтемряву, де сяяло, вабило і мерехтіло. Фіолетовим, смарагдовим, рубіновим, пурпуровим, лазуровим, туркусом, сапфіром, золотом, сріблом, ладаном і миром. І перетворювалося одне на інше, як личинка на лялечку, трансформувалося, насміхалося із застиглих форм, встановлених раз на завжди, немов той підляський храмовий Протей, який прибув на Преображення Господнє до парафії Найяснішого Серця Господа Ісуса, аби показати: те, що ми досі мали за сотворіння, лиш його убога, сумна і бура тінь. Особливу увагу привертали замки: з кольорового скла, дво-, три-, чотириповерхові, з офіцинами, баштами і всім, як має бути. Вони були винахідливо склеєні з дощечок, прямокутників, похилі дахи переливалися від діамантових зблисків, перемеленого скла, може, вони мали трохи нагадувати костели, але, коли на них падало світло і крутилося, розросталося, вабило у закапелках, то все ж ці костели ставали костелами Люцифера. І це можна було купити, можна було виграти у лотерею, яка нагадувала рулетку з дощок. Отож був великий дерев’яний круг, на якому стояли чуда, під кругом патик, який крутився, як годинникова стрілка, патик мав вус із пружної пластмаси, і той вус зачіпав один за одним кільканадцять цвяхів, забитих у обвід круга. Зачіпав, тиркотів, перестрибував, поки