Читати книгу - "Схід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це ще була Монголія, але вже Внутрішня. Ще Гобі. Вранці ми виїхали з Ерен-Хото. Автобус був старий, а небо захмарене. Дощ іноді падав у цій пустелі. Вона була тією ж, але цілком інакшою. Китайці позбавили її краси. Доки сягало око, стояли вітряки, що виробляють струм. Я бачив їх сотні, а були, мабуть, тисячі. З обох сторін шосе, яке було таке ж порожнє, як пустеля. Вони стояли у краєвиді, який не змінювався тисячі років. Пастухи не змінюють ландшафту. Трава відростає. Залишаються тільки кості тварин. А вони понаставляли у цьому предвічному навіть не сучасне, а щось таке, що відразу і цілковито належить майбутньому. Вітер з Гобі обертав тисячі турбін. Лягаючи спати на монгольському боці, я ночами прислухався, як розганяється повітря, і уявляв собі, що це найдикіший і найвільніший вітер світу. А вже тут він потрапляв у неволю. Його запрягли, щоб підганяти цю країну. Щоб її розбудовувати. Щоб видобувати її з глибин землі і перетворювати на форми, яких світ не бачив, і вкривати тими формами неймовірні поверхні. П’ятдесят чотири відсотки світового споживання цементу щось таки значать. І тридцять відсотків світового споживання сталі теж. І двадцять три — енергії. Ця енергія бралася звідси. З безлюдних пустель і з нубійського вітру, в якого відібрали свободу.
Обабіч шосе стояли динозаври. Один майже на узбіччі, інші далі і зовсім далеко, немов щойно виринули із-за горизонту. На рудій землі, порослій твердим бадиллям. Переважно поодинці, але часом парами, щоб якось проіснувати впродовж тих сотень тисяч років. Протоцератопси, трицератопси, чанчуньзаври, фусунозаври, монголозаври, гобізаври і гобітитани. Лише вони і турбіни, і безлюддя, яке тягнеться тисячі кілометрів на захід аж до Такла-Макану і Таримської западини, з ядерним полігоном десь у тих краях. Прадавні тварини були зроблені з того самого, що всюди, з якоїсь дешевої цементної суміші і дроту. З окрушин тих відсоткових обрахунків життя. Вони вже трохи лущилися і облазили. Своєю печальною буквальністю нагадували радянські монументи, які нищаться серед молдавських полів. Хоча тут вони виринули із земної безодні, з праісторії, з прабатьківщини і дивилися на поодинокі автомобілі. Над ними віяв вітер, початки якого сягали зародження світу. Дивним і тривожним був цей пейзаж. Містив у собі найдавніше минуле і неймовірне майбутнє. Майбутнє було з кособокого бетону, майбутнє своїми комашиними монстрами вітряків навіки знищило пейзаж, який легко поглинав сліди кочівників і цілі каравани верблюдів до Урги з пресованим чаєм і шовком.
Ніколи не можу стриматися, коли проїжджаю вулицею Костюшка в бік Сонча і маю трохи часу. Звертаю праворуч і паркуюся між двома — як тепер кажуть — галереями. Насправді це два похмурі вугласті бараки. Розпач компромісу між дешевизною і вдаваною елегантністю. Входжу до того, що зліва, минаю парфумерію на першому поверсі і піднімаюся сходами вгору. Вже здалека відчуваю той запах, який нагадує трохи гуму, трохи пластик, трохи клей, — у кожному разі виразно хімічний. Проходячи повз дрібну чорняву касирку, ніколи не можу відмовити собі у цій приємності і виразно кажу «добрий день», а тоді чекаю, заки вона відповість. Чекаю, коли вимовить ці два слова, намагаючись на хвильку відійти від тональності своєї рідної мови. Я змушую її до цього. Дрібну чорняву дівчину. Представницю народу, який невдовзі запанує у світі. Одну з мільярда трьохсот мільйонів. Вона відповідає не усміхаючись своїми неглибокими, цвіркотливими складами. Вона не мусить усміхатися, бо знає, що перемога і так на її боці. Але я трохи вредний і цим прорахованим вітанням мщуся. Мщуся за її прийдешню перемогу. І ще за Інін. Пізнім вечором ми вийшли у цьому місті з автобуса, який привіз нас із Ерен-Хото. Всі на нас дивилися. Дехто зупинявся, щоб подивитися. Не криючись. Без найменшого сорому. Інін мав близько трьохсот тисяч мешканців і був провінційною дірою. Через нього проходили тільки колія і дорога до Пекіна. Але таки діра, і хто знає, чи тут взагалі бачили білих. Тож роздивлялися і вказували пальцями. Це навіть не було образливим, бо вони приглядалися радше з дитинною цікавістю, усміхнені і веселі. Дивно було усвідомлювати, що нема де сховатися, що не можна вдавати когось іншого. Що ти голий, безборонний, а передовсім білий, а вже потім, можливо, людина. Ми йшли, дещо обдерті після двох тижнів у Гобі, з наплічниками, і двісті тисяч пар очей стежили за нашими безпорадними кроками в пошуках ночівлі у місті Ініні. Тому тепер я брав лагідний реванш, слухаючи китайське «добрий день».
Того дня, незадовго перед Різдвом, я проминув відділ взуття і пішов далі. За скляною перегородкою тягнулися шеренги стелажів. Я бачив це, можливо, десятий раз, та знову не міг відвести погляд, бо там було зібране все. По п’ять, по сім злотих, тисячі речей, призначення яких часто було важко визначити. Бо що зробити зі скляним серцем, наповненим золотистим пластиковим порошком? Або зі скляною кулею із зеленою рибкою, яка після струшування мертвецько ворушить плавниками і хвостом? Або з мініатюрним жіночим манекеном, в якого замість голови стирчить сім гачків для вішання невідомо чого? З останньою полицею в самім куті і при підлозі, на якій вкриваються порохом у пласких зібганих стосах циліндри, блазенські шапки, шалики і біло-червоні прапорці? З пачкою кострубатих жетонів для покеру за два злоті? З тиграми, слонами, папугами? Зі скляним годинником, з його циферблатом, на якому переливається тривимірний собор у містечку Ліхень? Що зробити з Матір’ю Божою на батарейці, що світиться в темряві? Можна це поставити, щоб воно тривало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Схід», після закриття браузера.