Читати книгу - "Долина совісті"

лиш час доби, та й то насилу. Влад одягся і вийшов у коридор. Усі купе були закриті, тьмяне електричне світло змішувалося з тьмяним світлом нового дня. Діставшись до розкладу, Влад подивився на годинник; остання зупинка була годину тому, потяг дві хвилини стояв на малюсінькій станції, і провідник, якого Влад підняв, довго грюкаючи перед тим у двері (а скільки разів його самого ось так піднімали колись!), підтвердив, що пані в рудій шубі зажадала випустити її на полустанку.

— Але ви ж знали, що в неї квитки до кінцевої, — зашипів Влад.

Провідник знітився:

— Та вона ж попросила, значить… Просто вимагала, якщо чесно… Відкіля мені знати? Вона ж не маленька, сама, виходить, знає… Посварилися там чи що — це не моє діло, вона мене сама попросила, і зійшла, значить…

Влад повернувся в купе. Ліг, укрився з головою тонкою казенною ковдрою, і несподівано для себе заснув спокійно і міцно — вперше за чимало днів.

Його розбудило рипіння дверей. Влад сів, нічого не розуміючи, здогадуючись лишень, що це провідник прийшов попередити про скоре прибуття, а натомість перед ним з’явилася Анжела в мокрій, пропахлій вогкою вовною шубі.

Влад ліг знову, заплющив очі. Він чув, як Анжела знімає шубу (край її мазнув Влада по обличчі). Як відчиняє полицю, опускаючи на місце сумку; як всідається, намагаючись заспокоїти важке дихання.

— Провітрилася? — поцікавився Влад, не розплющуючи очей.

— За пивом вийшла, — процідила Анжела крізь зуби. — Від потяга відстала, довелося на машині доганяти, гроші на вітер викидати…

— За пивом? У четвертій ранку? Із сумкою?

— То й що, — втомлено буркнула Анжела. — Вставай… Через годину прибуваємо.

* * *

«…Раніше тут жило одне дуже хоробре плем’я, — вів далі Гран-Грем. — Не люди, ні. Броненосці. Вони дещо менші від людини і майже наполовину менші від троля. Але вкриті бронею, широкоплечі, дуже важкі і сильні. Тільки такі могли вижити тут…

— Але ж тут так добре! — вигукнула Дея.

— Так, — відповів Гран-Грем. — Це найкраще місце на світі… Сюди вдиралися загарбники — завжди і зусібіч. Броненосці жили, борючись за кожен свій день. Один броненосець міг утримувати півдесятка важко озброєних ворогів…

— Де ж вони зараз? — запитав Філософ.

Грем зітхнув:

— Зажди… У броненосців майже не було весільних обрядів, був усього один: молодий чоловік і жінка розкривали один одному слабкі місця своєї броні. Бо в будь-якій броні, навіть дуже майстерно зробленій, завжди найдеться слабке місце… І, знаючи такі місця одне одного, чоловік і жінка завжди боролися в парі, — щоб вчасно прикрити…

— Де ж вони зараз? — запитала цього разу Дея.

— Коли чоловік і дружина переставали довіряти один одному, — повільно мовив Грем, — це майже точно означало смерть одного з них… Або обох. Бо обидвоє знали, куди бити, щоб броня тріснула. Питання було лиш у тому, хто вдарить першим. Тому…

З-за пагорба долинуло далеке, рипливе, наче стара гойдалка, волання, від якого крижаніла душа».

* * *

— Ти скажеш мені правду, — запропонувала Анжела.

Влад сидів у своєму власному кабінеті, перед комп’ютером. На лихо, він забув замкнути двері. Ось уже два дні він жив у своєму будинку, ось уже два дні Анжела не виходила із замкненої кімнати нагорі, і Влад не тривожив її — чекав, поки вгамуються ненаситні пута. Комірка з одним вікном називалася «кімнатою для гостей», можливо, за колишніх господарів там справді зупинялися гості…

Єдиною розрадою для Влада залишалася робота. Сьогодні вранці він сів за комп’ютер і до обіду майже закінчив шостий розділ — коли незамкнені двері відчинився, і на порозі з’явилася Анжела з маленьким чорним пістолетом у руці.

Цілилася прямо у Владові очі. Насилу відірвавши погляд від чорного дула, він подивився на Анжелу:

— Ти… при своєму розумі?

— Кажи, як можна зруйнувати зв’язок. Або я прострелю тобі коліно.

Позашлюбний троль з його спробами врятувати з халепи своїх друзів, і ця жінка з пістолетом жили в різних світах, а він, Влад, сидів на переїзді.

— Я не знаю, як зруйнувати пута, — сказав повільно. — Якщо хочеш, то продемонструю тобі цікаві медичні документи… Коли я продав права на свою першу книжку казок — знаєш, на що я витратив усі гроші? Здогадайся…

Од пістолета несло мертвотним холодом. Відірвавшись від Владового обличчя, він повернувся вниз, до коліна:

— Я рахую до п’яти. Раз… Два…

Вона не тямила себе.

Вона була як дитина, якій завжди все дозволяли, а потім раптом взяли і відібрали іграшку. Вона готова була зруйнувати світ — аби лишень брязкальце повернулося назад у кулачок.

— Зажди, — кинув Влад, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Я покаджу тобі рентгенівські знімки, енцефалограму, докладні аналізи…

— Три, — у голосі Анжели дзвеніла крига. — Тобі не вдасться мене обвести круг пальця. Чотири…

Біле обличчя її перекосилося, як розтягнуте за кутики простирадло. Мить — і Влад полетів в один бік, обертове крісло, на якому він сидів, — у другий, а тріска, що відкололася від дубового столу — у третій. Крісло перекинулося. Влад смикнув за край килимової доріжки, Анжела заточитися, і друга куля пішла в стелю. Влад смикнув іще раз — Анжела гримнулась на підлогу, але пістолета не випустила. Влад насилу встиг перехопити руку зі зброєю, притис до підлоги — і тримав, доки Анжелині пальці не випустили пістолет.

Жінка дивилася на нього з підлоги сухими запаленими очима. Дивилася, начебто очікувала відповіді на щойно поставлене запитання.

* * *

— Звідки в тебе пістолет?

— Не твоє діло.

— Він легальний?

— Ти що, дурень?!

— Навіщо тобі пістолет?

— От причепився на мою голову… Не твоя собача справа!

Влад відчув, що втрачає над собою контроль, і глибоко вдихнув. Анжела сиділа перед ним вишкірена, зла, схожа на тільки-но видобутого з нори тхора.

— Давай по черзі… — повільно почав Влад. — Я сильніший. Я зв’яжу тебе і заховаю на горищі. І виїду світ за очі. Знаєш, що з тобою буде?

— Те ж саме, що і з тобою, — процідила вона крізь зуби.

— Тобі від цього полегшає?

— Ще й як. Я, може, виживу. Спеціально, щоб потім порадіти з твоєї смерті.

— Добре, — Влад приплющив очі. — Скажи мені, люба дівчинко… що таке опинилося в моїй чашці, коли не так давно тут, у цьому будинку, я з якогось дива знепритомнів?

— У твоїй чашці був чай, — заявила Анжела чомусь із торжеством. — А брудні натяки залиш при собі. Ще скажи, що я задумала тебе пограбувати. Підсипала снодійного — і давай нишпорити по ничках…

— Навіщо ж грабувати, — промурмотів Влад, так ніби міркував уголос. — Грабувати-бо нащо… Коли цей дурник, писака,