Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

— Так, але ж привиди ходять лише вночі. Вдень вони нам копати не заважатимуть.

— Це ти правду кажеш. Тільки ж, сам знаєш, люди не заходять у цей дім ані вдень, ані вночі.

— Там когось убили, того в будинок і не люблять ходити, а так нічого особливого ніхто не помічав, хіба що вночі. Але ж то просто сині вогники танцюють у вікнах, а не справжні привиди.

— Ну, якщо десь є сині вогники, можна битися об заклад, що і привиди там недалеко. Це вже як водиться. Сам знаєш: кому вони треба, крім привидів?

— Згоден. Але ж удень вони все одно не з’являються, то чого нам боятися?

— Добре вже, давай спробуємо в старому будинку, якщо так тобі хочеться, але все одно ми дуже ризикуємо.

У цей час вони спускалися з пагорба. Внизу, посеред освітленої місяцем долини, стояв будинок із привидами, без паркана, зовсім занедбаний, зарослий бур’яном до самого ґанку, — зруйнований комин, темні западини вікон і обрушений з одного боку дах. Хлопчики довго дивилися на вікна, чекаючи, чи не мигне в них синій вогник, а потім, перемовляючись пошепки, як і годиться в такий час і в такому місці, звернули праворуч, щоб обійти подалі страшний дім, і повернулися додому через ліс, іншим схилом Кардіфського пагорба.

Розділ XXVI

Наступного дня близько полудня хлопчики повернулися до сухого дерева — вони мали забрати лопату та мотику. Тому Сойєру кортіло чимшвидше вирушити до будинку із привидами. Гек теж хотів туди, хоча й не так сильно.

— Слухай, Томе, — почав він, — а ти знаєш, який сьогодні день?

Том хутко перебрав у голові всі дні тижня і підняв на Гека перелякані очі:

— Ой, а мені й на гадку не спало, Геку!

— От і мені теж, а тут раптом згадалося, що сьогодні п’ятниця.

— Ох ти ж бісова душа, ну як тут вбережешся? Оце могли б вляпатися, якби почали таку справу в п’ятницю.

— Могли б! Скажи краще — точно вляпались би. Бувають, може, щасливі дні, але точно не п’ятниця.

— Це кожен дурень знає. Не ти перший придумав.

— Хіба я кажу, що я перший? Але ж мало того, що п’ятниця, я сьогодні бачив препоганий сон — пацюки снилися.

— Нічого собі! Це точно до нещастя. Вони билися?

— Ні.

— Ну, тоді ще нічого, Геку. Якщо вони не б’ються, то це просто так, загалом не до добра. Нам тільки треба бути напоготові й остерігатися біди. Сьогодні ми більше копати не будемо, будемо гратися. Ти чув про Робіна Гуда?

— Ні. А хто такий Робін Гуд?

— Ну, як тобі сказати, він був найзнаменитішою людиною в усій Англії… він був кращий за всіх! Це розбійник.

— От чудово, мені б так! А кого він грабував?

— Ну, різних там багачів, королів, шерифів та єпископів. А бідних він ніколи не зачіпав. Він їх любив. Завжди ділився з ними по чесному.

— Оце, певно, молодець був.

— Звісно. Він був найблагородніший на світі, Геку. Таких людей тепер нема вже, ось що я тобі скажу. Він міг однією лівою побороти кого завгодно в Англії та за півтори милі влучав із тисового лука в десятицентову монету.

— А що таке тисовий лук?

— Не знаю. Якийсь там особливий лук. А якщо влучав не в середину, а на край монетки, то сідав і плакав, лаявся навіть. Ось ми і будемо гратися в Робіна Гуда — це най-благородніша гра. Я тебе навчу.

— Давай.

І вони цілісінький день гралися в Робіна Гуда, час від часу позираючи на старий будинок із привидами й перемовляючись, що вони там робитимуть завтра. Коли сонце почало хилитися на захід, хлопчаки побрели додому, перетинаючи довгі тіні дерев, і незабаром зникли в лісі на Кардіфському пагорбі.

У суботу пополудні хлопчики знову прийшли до сухого дерева. Спочатку вони посиділи в затінку, покурили й побалакали, тоді покопали трошки останню за рахунком яму — без особливої надії на успіх. Вони б пішли одразу, але Том сказав, що бували й такі випадки, коли людям забракло терпіння копати останні п’ять-шість дюймів, а тоді хтось інший прийшов, колупнув лопатою — й готово: забирає собі скарб. Але й цього разу їхні зусилля не увінчались успіхом. Закинувши на плечі свій інструмент, вони пішли, свідомі того, що поставились до справи не будь-як, а сумлінно зробили все, що належить шукачам скарбів.

І ось нарешті хлопчики підійшли до старого будинку з привидами. Мертва тиша, що панувала під палючим сонцем, здалася їм зловісною і моторошною, а сам будинок таким непривітним, що вони не одразу наважилися до нього ввійти. Вони навшпиньки підкралися до дверей і боязко зазирнули всередину. Перед ними була кімната, яка заросла бур’яном: без підлоги, без штукатурки, з напівзруйнованою піччю; побиті вікна, поламані сходи; і все це заплетене запилюженими віхтями павутини. Хлопчики безшумно зайшли — здавалось, тишу порушує лише калатання їхніх сердець. Вони перемовлялись пошепки, прислухаючись до найменшого шуму, напруживши м’язи, готові в разі небезпеки кинутись навтьоки.

Та потроху вони освоїлись і майже перестали боятися. Хлопчики з цікавістю розглядали все навколо, захоплюючись власною хоробрістю і водночас дивуючись їй. Потім їм захотілось подивитися, що робиться нагорі. Щоправда, звідти важче було б утікати, але вони почали підбадьорювати один одного і зрештою, звісно, кинули лопату і мотику в куток і незабаром опинились на другому поверсі. Тут панувало таке ж запустіння. В одному кутку вони знайшли комору, на перший погляд багатообіцяючу, однак надії обманули їх — у коморі нічого не було. Тепер хлопчики вже зовсім перестали боятися. Вони вже хотіли було спуститися вниз і взятися до роботи, аж раптом…

— Тс-с! — ледь чутно прошепотів Том.

— Що таке? — ще тихше запитав Гек, збліднувши від страху.

— Тс-с!.. Там хтось є… Чуєш?

— Ага!.. Ой, давай втечемо!

— Тихо! Не ворушись! Ідуть сюди, до дверей.

Хлопчики простяглися на підлозі, намагаючись хоч щось побачити крізь щілини між дошками й завмираючи від страху.

— Зупинилися… Ні, йдуть… Увійшли. Тихше, Геку! Ой, не треба було нам сюди приходити!

До будинку увійшли двоє чоловіків. Обидва хлопчики відразу подумали: «А, це глухонімий старигань іспанець. Його останнім часом бачили у містечку кілька разів, а