Читати книгу - "На запах м’яса"

— Що ж ти робиш зі мною?.. — шепоче здивовано.

Зі світанком поснули — відрубалися, наче нечиста звалила, і тільки коли на підлозі в передпокої заторохтів Майчин мобільний, розплющила очі, побачила поряд Андрія і чогось так перелякалася — мало не розревлася. Помчала до передпокою, зиркала у всі кути зацьковано — ось вона тут день уже… День? Неділя, слава Богу! А раптом хтось прийшов — мама, приміром, Андрієва чи дівчина. У нього ж має бути дівчина! Певно, сидить на кухні, психує, очікує, коли прокинуться, і тоді…

Зазирає на кухню. Нікого! Хапає мобільний.

— Ти жива? — чує стривожений Русьчин голос.

Дідько! Вона ж учора знехтувала інтелектуальною їжею, втекла зухвало, Вирву не попередила.

— У мене… справи. Все розповім. Як повернуся, — белькоче збентежено, відрубає зв’язок, а серце в п’яти. Зиркає в правдиве дзеркало безпомічно: їй іти звідси доведеться?..

— Не хочу…

Тихо повертається до спальні. Стоїть у дверях, дивиться на Андрія — спить собі солодко, ковдру відкинув, зарився лицем у подушки. Який він неймовірний… М’язи рельєфні, плечі широкі, а долоні вузькі. Пальці тонкі, музикальні. Лице таке… правильне, а очі неправильні, ні! Владні, іронічні, зухвалі, ніжні… Час уже забиратися?

«Не хочу!» — у скронях гупає. Всідається на підлогу навпроти ліжка — гола, розгублена: отак сидітиме й дивитиметься на нього, аж поки він не прокинеться.

Андрій розплющив очі після другої дня. Підвівся на лікті, побачив на килимі голу дівчину — притисла коліна до грудей, обхопила їх рученятами, дивилася ніби крізь нього.

— Гей… — гукнув тихо. — Іди до мене…

У його обіймах так радісно померти, та радості нема — невблаганний час знай капає на мізки: «Жива і житимеш, дівко!» Скоро, скоро вже… повертатися доведеться. До роботи, навчання, гуртожитку, Руслани, пані Пілар, безкінечної гонитви від одного до іншого пункту на протилежних кінцях замкненого кола: якось втриматися в інституті, щоби не турнули з роботи. І проблема: ані у виші, ані в «Гібралтарі» не накосячиш — зламаються сходинки, а Майка тільки-но вишкрябалася.

Та пече не те. Усе те керувало Майчиним життям до вчорашнього вересневого вечора. Відучора весь світ тут, у перепланованій хрущовці: і радість, і надії, і мрії. Знадвору супляться-кличуть куці химери примарних цілей, та Майці байдуже. Аби він сказав: «Лишайся», — і миті б не думала: «Так! Так…»

— Сумуєш? — Андрій обіймає дівчину. — Я голодний… Маємо шукати харч.

Кухня ще гаряча від учорашніх пристрастей. Андрій дістає з холодильника палку сирокопченої ковбаси, мариновані помідорчики-чері у скляній банці, шматок домашнього печінкового паштету в пластиковому судочку.

— Мама приготувала, — пояснює. — Вона в мене така турботлива.

Розкладає все по тарілках, усаджує Майку біля столу: прошу.

Шмат не лізе в горло. Скорботна печаль не дає дихати.

— Сумуєш? — знову питає Андрій.

— Я… не хочу йти, — зізнається Майка.

— Залишайся, — відказує так легко і спокійно, наче головне сказано ще вчора увечері, коли Майка запитала: «Куди ми приїхали?», а він сказав: «Додому…»

Радість — дикунка. Верещить у вухах, трусить Майку, б’є по щоках — прокинься, ти чула?! Він сказав — залишайся…

— Чай зробиш? — чує Майка Андріїв голос.

Чай? Усього лише чай?..

Розкіш — сидіти на широкій низькій канапі, тримати в руках гарячу чашку, п’ялитися в телік, геть не розуміти, про що болобонять з екрана, притулитися до Андрія, відчувати на плечі його долоню.

— У тебе проблем на роботі не буде?

— Ні… — легковажить Майка.

— Я зрозумів це ще під час тесту, — усміхається Андрій.

— Хотіла подякувати… Що не «завалив».

— Як я міг?! Мене попередили: менеджер Гілка — виключно цінний профі.

— Ну… Перебільшують.

— Ти — весна. Знаєш?

— Тому що Майя?

— Ні. Просто. Ти — весна.

— А ти… — Майка намагається дібрати слова, губиться, червоніє. — Ти — все!

Андрій дивиться на неї приголомшено, цілує в чоло, як малу дитину.

— Розкажи про себе. Народилася на морі…

— Ну, і все… Виросла. Приїхала… Відшукала свій шанс… для самореалізації.

— І тільки? А… почуття, захоплення, мрії? У тебе був коханий?

— Ні… — Майка опускає очі додолу, супиться стривожено, бо перед очима ті двоє непотрібних — Коробов, Чертог…

— Гей… — Андрій торкається Майчиного підборіддя одним пальцем, повертає до себе. — Подивися на мене.

— Не можу.

— Чому?

— Бо вмру…

Він збуджується — не так, щоби тої ж миті зірвати з Майки свою футболку, у якій дівчина швендяє квартирою цілісінький день, а так, щоби цілувати й цілувати, дивитися в сірі очі, прибирати з лоба русяве пасмо, шепотіти на вушко щось божевільне й дурне, а коли слова скінчаться, обійняти, притиснути до себе міцно і так застигнути, на даючи їй змоги навіть дихнути без свого дозволу: «Моя…»

Вона читає тремтячі ритми його тіла — не так, щоби відповісти словами бурхливого зізнання, а так, щоби не дихати, геть не дихати, поки він не розімкне обіймів і не дозволить жити.

Недільного вечора пристрасті спадають відливом, лишають на Майчиних грудях, шиї пульсуючі острівці. «Ось і нема вихідних!» — жахається. Заспокоює себе відчайдушно — до понеділка ще ціла ніч: вона обніме Андрієву руку, притулиться до неї всім тілом… Не спатиме, спостерігатиме, як він дихає за них обох…

А понеділок — ось він! Не встигла й очей зімкнути. Сидить на ліжку, спостерігає за тим, як Андрій швидко збирається на роботу: сорочка, краватка, костюм. Кладе на крісельце поряд із ліжком ключі від квартири.

— Ну, раптом захочеш прогулятися… — Усміхається, цілує Майку в чоло. — Не сумуй. Я скоро…

Майка згадує, як бабця проводжала діда, коли той виходив у море по камбалу, а вона, мала, крутилася поряд і все намагалася всунути в халяву високих дідових гумових чобіт цукерку чи іграшкову фігурку з «Кіндер-сюрпризу». «На удачу!» — серйозно повторювала за бабцею.

Усміхнулася ніяково. Узяла Андрієву руку, притулилася до вузької долоні з музикальними тонкими пальцями, припала вустами. «На удачу!» — подумки.

— Не сумуй, — повторив Андрій.

Коли сумувати? Справ до біса. Провела поглядом «міні-купер», що він виїхав із двору, вхопила мобільний.