Читати книгу - "Doc 1"

— Мені погано, — очужілим до невпізнання голосом промовила мама, неначе розмовляла сама з собою. — Мені дуже погано, сина.

— Не вигадуй. Лягай спати, добре? — Я відчув, як щось неприємне підступає до серця, щось їдке та пронизливе, якась тривога. — Мам, як хочеш, можемо поговорити.

«Зрештою, надто довго я її динамив», — подумав я.

— Хочу, — ще тихіше промовила вона.

— Я спущуся, добре? Давай у дворі посидимо. У твоєму дворі, мам, добре?

— Так ти ж не сам.

— Спускайся. Я зараз вийду, — ледь не прокричав я, поклав слухавку й тихенько вийшов у коридор.

* * *

Це був звичайнісінький будинок у Китаєві на околиці міста. Будинок великий, три поверхи, збудований у шістдесят першому, але за сталінським рецептом. Деякий час це був інтернат для дітей-інвалідів з проблемами опорно-рухової системи, але на початку сімдесятих в районі ДВРЗ побудували новий, сучасний панельний. Дітей перевезли, а в будинок у Китаєві помістили дисидентську наволоч, так званих «психів».

У невеличкій кімнаті у найвіддаленішому крилі будинку вже більше п’яти років жила вона, згорблена й висушена, з пісочними колами під очима, з поганими зубами та рано посивілим волоссям, вона, якій взимку виповнилося тридцять шість. Її прозоре, по-старечому скорчене тіло, завше вкрите вовняною хусткою, пересувалося лише у двох напрямках — процедурна та ванна кімната. Останнім часом лікування посилили, хвороба прогресувала, кількість синильних бляшок зростала, та й все ускладнювалося молодим віком пацієнтки.

Але вона, вже будучи старожилом, обзавівшись повагою персоналу, тихенько проживала саме у цьому богом забутому будинку, щодоби споживаючи виділені державою тридцять чотири гривні, й, незважаючи ні на що, була чистоплотною та спокійною.

— Бабуль, — часто зверталися до неї молоді працівники, яких направляли в цей заклад на практику, — бабуль, не стій на проході.

Вона посміхалася цьому, зрештою, справедливому «бабуль» й притискалася до стіни.

Більш за все вона любила зиму. Підійде до вікна, гляне на оголені розчепірені дерева, на скулених голубів або на кастелянку, що у пальто, але з голими ногами у стареньких фетрових чунях завантажує у синій «пиріжок» замотану в простирадла білизну, і стане їй так тепло і затишно.

— У них холодно, — скаже вона, — бачиш, їм холодно, а у нас тепло, а у нас хустка шерстяна, бачиш, да?

— Це вона з тіткою своєю? — питала молоденька санітарочка у головного. — Кажуть, що з тіткою.

— З бабусею, — поправляв головний. — Проміняла її на солдатиків своїх, на мазню. Тепер мучиться.

В кімнаті — саме кімнаті, а не палаті, - де проживала Маша, стояло чотири ліжка. Одне її, інше, біля вікна, завше порожнє, немов зарезервовано для якогось чиновника, і два з постійно не заправленою постелею, на яких спали Тетяна Михайлівна та Нюся. Тетяна Михайлівна, велика повновага жінка з величезним гребенем каштанового волосся на голові, кожного ранку прокидалася з блаженною посмішкою на безкровних устах й віталася спочатку з Нюсею, ліжко якої знаходилося на відстані тумбочки, а потім з Машею.

— Доброго ранку, Анюта! Я пам’ятаю тебе маленькою, — говорила вона. — Дуже маленькою. Як ти срала у нас під вікнами.

Потім Тетяна Михайлівна повертала голову до ліжка, на якому лежала Маша, трохи вигинала шию, наче намагалася дотягнутися до стелі, й більш серйозним, але однаково добрим голосом промовляла:

— Доброго ранку, Машуня. Я пам’ятаю тебе ще тою сирухою! Ну і галасу від тебе було! Під вікнами у нас витанцьовувала.

Маша мовчки хитала головою, немов погоджуючись, підводилась з ліжка, засовувала крихкі каніфолеві стопи у м’які синтетичні тапочки й прямувала до туалету.

Колись Тетяна Михайлівна мешкала у Харкові, викладала українську філологію в одному з численних вузів міста, навіть писала якісь рецензії на видання музейних каталогів у неіснуючі журнали. Потім перебралася до Києва і з усією своєю довірливою провінційною душею намагалася остоличитися, проте сталася біда. Десь надувши собі менінгіт, злягла на довгі три місяці. Запалення уразило мозок, і Тетяна Михайлівна почала поводити себе щонайменше дивно…

Нюсю, так називав її персонал, підібрали три роки тому біля Будинку. Дистрофічну, німу з величезною гематомою над правим оком. Хто вона і звідки — було невідомо. Цілими днями вона лежала, майже не ходила й ніяк не реагувала на навколишній світ.

З першого дня перебування у Будинку Маша вирішила триматися осторонь. Вона ні з ким не спілкувалася, не вступала до одноденних партій, які створювали пацієнти, однак, пересварившись через цигарки або цукерки, розбрідалися по кімнатах й на наступний день забували про всі створені партії, громади, спілки.

Персонал Будинку з кожним роком молодшав, текучість кадрів була вражаючою. Все нові і нові сестри та санітари відрізнялися небаченими байдужістю та цинізмом. Лише одна стара як світ лікарка Зінаїда Павлівна з особливою уважністю та обережністю ставилася чи не до всіх пацієнтів. Особливо до Маші. Спочатку Павлівні платили, щоб та не забувала розпорядитися про зміну білизни або зайвий раз зазирнути до кімнати задля оцінки становища і, борони боже, не піднімала руки на Машу. Платили недовго, адже згодом Павлівна настільки вжилася у роль сердешної та уважної, що сама почала відмовлятися навіть від незначних заохочень у вигляді цукерок або коньяку. Зрештою, на ній та на головному тримався весь Будинок.

Щосуботи Машу відвідувала Варя. Ці зустрічі на початку супроводжувалися довгим мовчанням першої — Маша наче звикала до сторонньої людини, що вторглася на її персональну територію, територію спокою та урівноваженого режиму, але за годину вона до Варі звикала, начисто забувши про існування іншої реальності. Варя ж нічого не забувала, і реальність, в якій жила її подруга, сприймала з трепетом і повагою. Навіть легка і незрозуміла їй самій заздрість проходила крізь цей трепет і повагу. То був інший світ, світ, в якому не соромно бути самим собою, в якому живуть обрані. Світ небанальний, для посвячених у це страшне, але заворожливе таїнство. Навіть кімната, у якій жили три жінки, викликала у неї захват. Стіни, пофарбовані у густий беж, безлика копія офорту Остаде у сосновій рамочці, міцно збиті казенні тумбочки, шафка з відсутньою стулкою, навіть графин з чорнобривцями — цей милий аскетизм для обраних навівав сонливість, створював дивовижну, незнану і водночас просту видимість дитбудинкового затишку.

Кожен прихід Варі супроводжувався неделікатною і пильною увагою з боку Тетяни Михайлівни. Вона мовчала, хіба лише віталася з нею своїм вже звичним «доброго дня, сируха», але уважно стежила за кожним її кроком та рухом, намагалася дослухатися до кожного її слова. Нюся ж ніколи не реагувала на зовнішні подразники, а тому візити Варі проходили для неї