Читати книгу - "Doc 1"

Кінець жовтня видався теплим, сонячним, по-осінньому соковитим. Повітря пахло сухим листям та хвоєю, десь у недалекому майбутньому гуділа зима.

Варя сиділа на лавочці перед Будинком. З величезної сосни на неї постійно падали голки та дрібні черешки, крізь крони проступало сонце. Варя відчувала життя, і усвідомлення того, що вона його таки відчуває, викликало щохвилинне ледь видиме здригання всього тіла та приємне лоскотання десь у животі. За кілька хвилин вийшла Маша. Як завжди загорнута у вовняну хустку, під якою безглуздо сидів синій розтягнутий светр.

— Я тобі рулет принесла, — зі спокійною посмішкою привіталася Варя.

В такі моменти Маша зазвичай мовчала. Вона вже давно розучилася дякувати — хоча притаманне у таких випадках відчуття коли-тобі-всі-винні у Маші було відсутнє.

Вона мовчала.

— А у нас все добре, і я відчуваю життя, і це життя — щасливе, — сказала Варя. — Ось, візьми ще соку. Годину тому ще морквочкою був…

— З вершками? — сухо запитала Маша.

— З вершками. І рулет бери. Я вже з Зінаїдою Павлівною домовилася, що їжу тобі будуть у ліжко приносити… ні-ні, все доїдай… А Сергія повезуть у Вашингтон для виставки Сучасників Східної Європи, і я з ним…

Маша ліниво поїдала рулет.

— О, ще ж кава є, - стрепенулася Варя й дістала із сумки невеликий бергофівський термос.

Маша захитала головою.

— Не хочеш? Ну, тоді я сама вип’ю. Кава, звичайно, гівно рідкісне, але зараз дуже доречна.

Варя мовчки пила каву й дивилася на Машу.

— Мені так хочеться, — промовила Маша. — Так сильно хочеться! — й полізла худою шершавою рукою до низу светра.

— Мань, ну будь ласка.

— Так хочеться, — повторила Маша, не звертаючи уваги на Варині прохання.

— Мань, я тебе благаю! Ну не треба.

Маша прибрала руку й ображено відвернулася.

— Ти пішла від Дюші? — запитала вона, неначе отверезівши. — Да? Пішла?

— Пішла.

— Це дуже правильно. Хоч він і хороший.

— Він змінився, Мань, дуже змінився. Це вже не той милий хлопчик з великими очима.

— Не той? — прикро перепитала Маша.

— Ні, не той, Мань.

— Але ж він хороший. Хороший, правда?

— Хороший.

— Але не той.

— Ні, не той. Сергій зрозумів, він усе зрозумів, він навіть накричав на мене! Він так кричав, і це було добрим знаком, знаєш. Я його аж злякалася, але це було добре. Він кричав, але зрозумів.

— Більше не кричить? — зацікавлено глянула Маша.

— Ні, Мань, уже не кричить.

— Добре, якщо не кричить.

«Господи, — подумала Варя, — це лише початок… Скоро я не зможу з нею поговорити, ніяк не зможу».

Їй були вже відомі такі поняття, як агнозія або апраксія, і вона з жахом чекала на них. Але поки…

Поки нічого.

— Мань, хочеш, ми заберемо тебе до себе? А? Я ще поговорю з Сергієм…

— Не хочу.

— Тобі ж буде краще…

— Не буде. Я тут хочу. Тут.

Варя затихла. Зараз їй хотілося, щоб вона, жива, ще ж насправді молода, навіть талановита, скинула рвучким рухом цю зморшкувату, вибілену крейдою маску, посміхнулася своєю звичною, по-єврейськи чарівною посмішкою і сказала:

«А класно я вас п’ять років обдурювала! А? Ну добре, Варька-Варварька, пішли бахнем з нагоди шампаньйоли!»

— Так хочеться, — заплакала Маша, і Варя, безсила що-небудь зробити, лише важко зітхнула.

— Ну все, Мань, давай я тебе відведу.

Маша покірно піднялась й приготувала підняту й зігнуту в лікті руку.

Вони йшли повільно, Варя весь час намагалася достукатися до Машиного ясного розуму, раділа раптовим, але швидкоплинним проблискам у пам’яті, чесно терпіла малозрозумілі бредні і, нарешті довівши до кімнати, розпрощалася.

— Ех, сируха-сирушниця, ти ж моя дитинка, — почула вона у спину, коли виходила з кімнати.

«Більше ніколи не прийду, ніколи», — подумала Варя й закрила за собою двері.

Так вона казала і минулого разу, і позаминулого, і місяць тому, проте наступної суботи однаково з’являлася у Будинку, приносила сік, свіжоприготовану, ще теплу їжу, яка зберігалася в судочках, загорнутих у рушники, як і завжди, терпіла болісні лікарняні звуки: човгання-капців, методичне поскрипування дверей у кімнатах, сліпі голоси пацієнтів. І по-тихому заздрила їм, посвяченим у блаженне й моторошне таїнство.

І вже потім, коли їхала додому, проїжджаючи кляту вулицю Солом’янську, згадувала, зрештою, теплі суботні вечори у його квартирі. А він уже подорослішав, він став інший, обзавівся новими знайомими, в його житті були інші жінки — вродливі, хитрі, несхожі одна на одну, зі своїми тілесними запахами, зі своїми, як це не банально, проблемами… І був один він — один, але інший. Не єдиний і, в принципі, не перший, але один. Чужий, спокійний, а головне — не її, не Варі, і, мабуть, нічий.

Поруч з Варею у звичайнісінькій господарській сумці грюкотав порожній посуд, десь позаду, двадцять хвилин на південь, біля вікна сиділа її подруга, змучена, негарна, що перетворилася з запальної грудастої художниці на подобу старої блокадної єврейки.

Попереду — чоловік, який вміє любити, піклуватися, прощати. І син, який поки що нічого не вміє, але так стрімко вчиться. А тут — ось він, будинок — був той, хто…

І Варя не змогла логічно закінчити думку. Підрізавши жовтий п’явкоподібний тулуб маршрутки, вона різко звернула у підворіття й опинилася у начебто іншому світі. Тихому спальному світі. Хтось витрушував килимок, хтось виносив сміття. У дворі невідомо звідки лунав чийсь приглушений кашель. Було сиро і затишно.

Зупинившись біля того самого під’їзду, в якому два тижні тому вона ще з третього поверху вловлювала аромат його квартири, Варя з сумом глянула на годинник — мабуть, ще в редакції.

Хтось вийшов з під’їзду. Йокнуло в серці. Та мало хто може виходити — сімдесят дві квартири.

Два тижні тому цей під’їзд був для неї майже рідним, вона відчувала кожен його подих, неначе прожила у ньому все своє життя. А часом їй вдавалося навіть пізнавати його сусідів, і вона майже з гордістю, ледь відчутною пихою з ними віталася. І тепер їй хотілося вискочити з машини, піднятися на п’ятий поверх — сині двері зліва, жовтий латунний номерок «69» — і вслухатися у звуки за дверима: брязкання чашок, шум пилососа, можливо, музика… можливо, жіночий сміх.

Варя гарячково почала заводити двигун, нарешті знялася й виїхала на Солом’янську. Далі звернула на Малишка, виїхала на Червонозоряний і… вперед, до свого будинку. Затишного, теплого, просякнутого найріднішими запахами — не чужих квартир, — а фарбою, оліфою, уайт-спіритом, часом — деревом, корицею, кавою, вовняними пледами, чистотою — оранжевою чистотою затишку.

— Ніколи. Ніколи, — шепотом промовляла вона сама до себе. — Господи, ніколи більше…

І Варя понеслась до свого власного, камерного щастя.

*