Читати книгу - "Архе"

Нестор витер з губ слину і продовжив:

— Співчуття до інших — це вкрите машкарою возвели чення самих себе. Дія дорівнює протидії. Бездоганна рівновага. Час говорити закінчився. Настав час мовчати.

Прошу уваги, Дикий… Якщо протягом цілого тисячоліття, цього твого Тисячоліття подаючого людство у своїй масі не змогло відмовитись від цієї дешевої пітекантропівщини, воно не заслуговує кращої долі, крім як подавати… і страждати.

Але я не бачу резону довіряти такі скандальні факти у долоньки людців, заморених онанізмом саморефлексій, невизначеністю та комплексом упосліджености перед Абсолютом. Це було б ницо з мого боку.

— Лялькарі переслідують ту ж мету, що й Клуб галогенів.

Вони хочуть прорубати двері у Слові. Але різниця між нами, горбатику, така, шо галогени усвідомлюють одну річ. Вони знають, що все є все. Все однакове. Немає нічого важливішого за інше. Ніщо не має значення, — Дикий повів бровою і додав: — А ти, Несторе, як мала дитина. Маніпулянт, курва.

— Не лайся, Дикий. Не раз ми говорили, шо є свобода: безособовість, відстороненість, творчість. Ми творимо і звільняємо. Кожен мій жест, тут і зараз позбавлений іга пам’яті, є геніальним винаходом пластики. Але я вільний від бажання увіковічнити свою геніальність. Світу не потрібна свобода, тому що вона — осердя тутізараз, тоді як людство існує завтра, або вчора, або зранку до сніданку.

Деінде, тільки не тутізараз.

— А як щодо співчуття до жебраків? — поцікавивсь я.

— Жебраки — бич постхристиянської свідомості. А так, власне, то всі люди жебраки. Бо вони — це та категорія, завдяки якій існує страждання, а отже — релігія. Релігія — ось ті цвяхи, якими направду розіп’яли Христа. Цвях крізь усю свідомість, яким ти прибиваєш себе до дерева. Вас таке приколює, Дмитре?

— Ні, — щиро відповів я. — А Ви шо? У Христа взагалі не вірите?

Нестор посміхнувся й поглядом загасив недопалок у попільничці.

— Ми, так би мовити, співчуваюча інтеліґенція. Христос влаштував собі PR нечуваної зухвалості. Популізм чистої води. Але, раз уже хтось наступив на ці граблі, не хотілося б повторювати його жест. Це як мінімум неестетично. Якщо хтось вважає, що для нього припустимим є отримати життя вічне через муки, а муки — через те, що стадо баранів не повірило в те, що він Син Божий, — це його приватна справа.

Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий — це насправді я. Я ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.

12

Десь біля дев’ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей аутистів з обласної клініки спадкових патологій.

Нестор розпрощався і пішов розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.

В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за своїм новим знайомим.

Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав Опері скрипу «сайонара».

Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.

— Ось тут, — він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. — Тут працює такий собі Юра Кубік.

Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола — інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається «Богородиця XXL». За зразок бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.

Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку.

Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не має значення.

Хе хе.

— А загалом це все становить Об’єкт № 3. КІМНАТА КРИКУ.

Я здивовано підняв брови.

— А це як розуміти?

— Кімната крику — це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?

Я не второпав. Знову нахмурив брови.

— Гаразд. Якщо зовсім по простому, то уяви собі так:

Кімната крику — це кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим. Як тільки ти розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей». Але коли ти пригадаєш, що перебу ваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не наважився. Тепер зрозуміло?

Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.

Дикий спитав:

— У тебе немає з собою целофану?

Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним кульочок.

— Класика жанру, — сказав він. — Чорний кульок на підвіконні закинутого будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав’ю? Дуже інтимні пласти підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?

Я замислився. — Істіна ошеломляющяя.

— «Істіна ошеломляющяя»? — перепитав Дикий.

— Саме так, — підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.

— Слухай, Дикий…

Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме. Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде жінка з дитиною.

— А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу — мезальянс тимчасовий?

Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось рахував. Підрахувавши, промовив:

— Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він має на це право. Як не як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як це робить Нестор, — все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.

— А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?

— Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура.

Нікому з галогенів не потрібні доповнення. Ми й так подвійні.

— Дуже самовпевнено, тобі не видається?

Дикий знизав плечима.

— Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим.

Як тільки перестане бути потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності — одна з пасток, які розставило твоє «я».

— А хіба моє «я»