Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Ці зауваження щодо такого важливого документа не варто скидати з рахунку при аналізі й оцінці як змісту, сутності, спрямованості Основного Закону УНР, так і загальних підсумків Української революції. Так уже розпорядилася доля, що останній ухвалений державний акт збігся з моментом перевороту, який перервав революційний поступ.

Тут і певне пояснення того, чому ухвалення Конституції УНР було здійснене поспіхом, а головне, чому на цій деталі загострюють увагу майже всі дослідники. Виходить, що якби існувала можливість для предметного обговорення розробленого проєкта, навряд чи його було б схвалено: адже він істотно відрізнявся від соціального курсу ревоюції, здійснюваного в останній період діяльності Центральної Ради, в усякому разі явно не відповідав панівним настроям.

Водночас, як підсумковий документ, схвалена Конституція вже вкотре продемонструвала величезну внутрішню суперечність самої Української революції: об'єктивні обставини дедалі більше детермінували поглиблення революційних перетворень, а Основний Закон УНР і в прямому, і в переносному значенні закріплював «учорашній день», гальмував історичну ходу. Втім, і в такому варіанті Конституція УНР одержує достатньо високу оцінку сучасних провідних фахівців-правників[370].

В історичній літературі не бракує спроб дати загальну оцінку досвідові Української революції від початку березня 1917 р. до кінця квітня 1918 р. їхня суперечливість, несумісність і непримиренність усім давно відомі[371]. І хоча загальновизнані у світі авторитети сьогодні в нашій державі не в пошані, гадається, найбільше право на те, щоб усе ж прислухатися до нього, має безперечно головна постать українства революційної доби — М. Грушевський. Впливовий політик і видатний учений-мислитель сформулював надзвичайно цінні висновки і цікаві міркування з ретроспективними оцінками більш як річного досвіду Української революції у збірці «На порозі Нової України», до якої ввійшли публікації буремної весни 1918 р. Її аналіз і з погляду подальшого розвитку ідей національно-демократичної революції, і з погляду історичних узагальнень-уроків з нагромадженого досвіду є окремою темою для розмови. Тут же, серед інших переконань керівника Центральної Ради, очевидно, доречно виділити непохитну віру в правомірність обраного революційно-визвольного шляху, в глибинну зумовленість соціальної спрямованості виробленої революційної концепції. Він відкидав звинувачення правих сил у хибності обстоюваної соціалістичної лінії, так само як і в тому, що така лінія була вимушеним наслідком обставин, зокрема, гонитвою за більшовиками, прагненням не відстати від них у завоюванні мас на свій бік. «Ті підстави соціального ладу, які досі заложило Законодавство Центральної Ради, — писав історик, — диктувались не страхом перед большевизмом, не бажаннєм додержати йому кроку, не дати себе перегнати, як толкували ріжні приклонники старого буржуазного ладу — вони клались на те, щоб справді дати підстави Нової України. Ті демократичні гасла, які проголошувались нами, не були демагогичними приманками, які тепер мають бути зняті разом з червоними прапорами. Ідеї національної згоди й гармонії, які знайшли свій вислів у нашвидку щоправда зложенім і не дуже досконалім національнім законі, — звичайно як в такім новім, ще не бувалім ділі, — вони теж не були тільки тактичним маневром провідних українських кругів! Вони повинні війти в житє, глибоко залягти в нім, як фундамент, на якім будуватиметься нове житє — і тільки на нім повинно будуватись»[372].

Головний ідеолог і «архітектор» національно-демократичної революції в дні найтяжчих поразок визвольної боротьби мріяв про її прийдешні перемоги, як багато й багато його спільників, готувався розпочати все спочатку…

ІІІ. ГЕТЬМАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА

Загалом коротка за історичними мірками революційна доба — 1917–1920 рр. — ознаменувалася в Україні потужним вибухом державотворчих ідей, концепцій, поривань, частина яких була доведена до стадії експериментів, пройшла ґрунтовну суспільну апробацію.

Особливе місце в історичному досвіді посів період гетьманату. Він став справжньою альтернативою планам соціальних і національних перетворень, якими буквально марили соціалістичні сили мало не всієї тогочасної Європи. Гетьманат круто змінив вектор прогресивного поступу, став спробою наочної реалізації політико-правової моделі суспільного устрою, в основі якої лежала філософія повернення до здавна відомих, випробуваних людством цінностей у поєднанні з національно-специфічними традиціями, що, здавалося, також назавжди відійшли в минуле.

Як у 1918 р. українське суспільство розкололося на два нерівні табори, більший із яких рішуче не сприйняв запропонованих П.Скоропадським рецептів „оздоровлення” нації, так і до сьогодні продовжуються непримиренні битви представників різних підходів до тлумачення, оцінки однієї з дуже непростих сторінок вітчизняного досвіду. При цьому створюється враження, що останнім часом адептів монархічно-авторитарного варіанту українського державотворення помітно побільшало. А відтак важливо предметно розібратися в теоретичних підвалинах історичного феномена у тісному взаємопоєднанні з тим, як реалізувалися заміри і що вони реально несли суспільству в цілому. Принципове значення має неупереджена, позбавлена кон’юнктурних нашарувань оцінка результатів нетривалого функціонування режиму і виважений, вдумливий розбір аргументації, пропонованої сьогоднішніми дискутантами.

Безперечно, суспільні суперечності (як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру) в Україні на середину весни 1918 р. надзвичайно загострилися, сплелися в надто тугий вузол. Перспективи скільки-небудь швидкої й обнадійливої нормалізації життя просто не проглядалося, точніше тогочасні правлячі кола її не пропонували.

З цього погляду рішуче розрубання вузла, насильне усунення з політичної арени Центральної Ради — уособлення національно-демократичного фронту, оплоту соціалістично орієнтованих політичних сил, концентрація влади в руках правого табору були значною мірою зумовленими, навіть закономірними — принаймні, як тимчасова розрядка ситуації — з тим, щоб ефективніші рішення віднаходити дещо пізніше, „по ходу” запущеного в дію процесу. Порівняно підготовленішими до спроби випробування ролі національних провідників виявилися в той момент сили, що до того були „відтертими” на „обабіч” активного суспільного життя.

Національно-демократичні сили, навпаки, виявили свою слабкість у тогочасних подіях не лише майже повною відсутністю конструктивного прагматизму, а й нездатністю віднайти точні оцінки ситуації, оперативно запропонувати привабливі варіанти поведінки, на які б пристали маси.

Спільною для сучасних праць істориків різних напрямків є теза, згідно якої головну роль у падінні Центральної Ради відіграв зовнішній фактор. Це насправді настільки очевидно, що зайве на цьому аспекті зупинятися. Значно доцільніше і повчальніше сконцентрувати увагу на сутності політичної кризи, яку Центральна Рада виявилася не в спромозі подолати, а праві сили цим сповна й ефективно скористалися.

З січня до кінця квітня 1918 р. йшов неухильний процес падіння престижу, авторитету української влади. Чи