Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

— Час вечеряти, Гаррі, — нагадав хтось.

Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.

— Не їстиму я цього, — сказав він. — Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу — нічого.

Дружина стояла й дивилася на нього.

— Не зможеш ти побудувати цю ракету.

— Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне — почати, а тоді й інші допоможуть, — відповів він.

На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.

— Ох, Гаррі, Гаррі, — скрушно промовила вона.

— Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!

Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку віяв вітер. Біттерінгів дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.

Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тиглі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Ось вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, наче відлиті з металу, лише самотній вітер, вітер перемін, виє в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.

Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.

На крайнебі зійшла зелена зірка.

Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.

— Йоррт, — повторив він. — Йоррт.

Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!

Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.

— Сімпсоне, що таке “Йоррт”?

— Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?

— Так, нічого.

Він випустив телефонну трубку.

— Алло, алло, алло, алло! — кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. — Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?

Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити.

— Це все висота, — засміявся хтось із помічників.

— А ти їси, Гаррі? — запитав другий.

— Їм, їм, — сердито відповів той.

— Все з холодильника?

— Так!

— А ти худнеш, Гаррі!

— Неправда!

— І вищаєш!

— Брешеш!

Через кілька днів дружина відвела його вбік.

— Гаррі, запаси в холодильнику вийшли. Він порожній. Доведеться тобі харчуватися тим, що росте на Марсі.

Він важко опустився на стілець.

— Треба ж тобі щось їсти, — вела далі дружина. — Ти он як змарнів.

— Так, — відповів він.

Біттерінг узяв сендвіч, оглянув його з усіх боків і відкусив шматочок.

— Досить уже працювати, вистачить на сьогодні, — мовила Кора. — Он яка спека.

Діти збираються погуляти, викупатися в каналі. Ходімо, прошу тебе.

— Я не можу марнувати час. Зараз усе вирішує час!

— Ну хоч на годинку, — наполягала вона. — Поплаваєш, тобі це на користь.

Він підвівся. Піт рясно вкривав усе тіло.

— Гаразд, гаразд. Дай мені спокій. Іду.

— От і добре, Гаррі.

День був погідний, пекло сонце. Воно пропалювало рівнину, скидаючись на велетенське око. Вони йшли берегом каналу, діти в купальниках побігли вперед. Невдовзі зупинилися відпочити, поїли сендвічів з м’ясом. Гаррі подивився на дітей, на дружину — вони були засмаглі, майже коричневі. А очі — жовті, хоч ніколи вони не були жовті! Його пройняв дрож, але незабаром минув, наче його змила спекотна хвиля; приємно було лежати отак на осонні. Йому вже не було страшно — він надто втомився.

— Коро, відколи в тебе жовті очі?

Вона здивувалася.

— Не знаю. Певне, завжди були такі.

— А може, вони були карі й пожовтіли протягом оцих трьох місяців?

Вона прикусила губу.

— Ні. А чому ти питаєш?

— Так просто.

Ще посиділи.

— І в дітей теж очі жовті, — сказав Біттерінг.

— Таке буває: діти ростуть, і колір очей змінюється.

— А може, й ми теж діти. Принаймні для Марса. Оце так думка! — він засміявся. — Мабуть, я таки поплаваю.

Вони пірнули в воду. Гаррі занурювався дедалі глибше, досяг дна і ліг, наче золота статуя в зеленій тиші. Навкруги — вода, тиша, спокій. І рівна, повільна течія легенько несе тебе кудись.

“Якщо полежати отак довше, — подумав він, — вода обробить мене, виїсть м’ясо, оголить кістки, наче корали. Залишиться тільки кістяк. А згодом вода побудує на ньому щось своє, обплутає водоростями — зеленими, червоними, жовтими. Все змінюється. Змінюється. Повільні, глибинні, мовчазні зміни. А хіба не те саме отам, нагорі?”

Крізь воду він побачив сонце — теж марсіанське, перемінене іншим і повітрям, і часом, і простором.

“Там, нагорі, — велика річка, — думав він, — марсіанська річка, і всі ми, в наших будинках з гальки й валунів, лежимо на дні, наче раки-самітшіки, а вода змиває нашу колишню плоть, видовжує наші кістки, і…”

Він дозволив воді винести його крізь м’яке світло на поверхню. Тім сидів на березі й уважно дивився на батька.

— Ута, — сказав хлопець.

— Що таке? — перепитав батько.

Хлопець усміхнувся.

— Ти ж знаєш. Ута — по-марсіанському батько.

— Де це ти навчився?

— Не знаю. Всюди. Ута!

— Що ти хочеш? Хлопець зам’явся.

— Я… я хочу змінити ім’я.

— Змінити ім’я?

— Так.

Підпливла мати.

— А чим тобі не подобається твоє ім’я?

Тім засовався.

— Учора ти кликала мене: Тім, Тім, Тім, а я й не зважав. Думав, це не мене. У мене інше ім’я, і я хочу, щоб мене звали по-новому.

Біттерінг ухопився за стінку каналу; він весь похолов, лунко, повільно калатало серце.

— Як же це по-новому?

— Ліннл. Правда, гарне ім’я? Можна мені так зватися? Ну, будь ласка… можна?

Біттерінг помацав рукою чоло: обсіли думки — ота ракета, працюєш сам-один, і навіть у своїй родині ти самотній, такий самотній…

Він почув голос дружини:

— А чом би її ні?

Потім почув і свій голос:

— Можна.

— Е-ге-ге-е-й! — закричав хлопець. — Я — Ліннл! Я — Ліннл!.

Отак він кричав і, пританцьовуючи, біг через луг.

Біттерінг зирнув на дружину.

— Навіщо ми це зробили?

— Не знаю, — відповіла вона. — А втім, що тут поганого?

Вони йшли далі серед горбів. Ступали по старих мозаїчних доріжках, минали водограї, які ще бризкали водою. Доріжки влітку вкривала тонка плівка прохолодної води. І можна було цілий день чалапати по них босоніж, наче по ручаях бродом.

Вони підійшли до невеличкого, давно покинутого марсіанського особняка, що стояв на пагорбі.