Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

— Отож, усе гаразд, а тепер скажи мені, куди ти хотіла піти?

— Я нікуди не хотіла йти, — почала запевняти його дівчинка, — навіть не пам’ятаю, як сходила додолу. Я сама не знаю, як несподівано опинилася на порозі.

— Так, зрозуміло. А розкажи, що тобі снилося, що ти чула уві сні?

— Мені кожної ночі сниться одне і теж. Начебто я в хижці дідуся, чую, як на вулиці гуде вітер у вітті ялин і думаю собі: як гарно блищать зорі на небі! Біжу швиденько, відчиняю двері, а на вулиці так красиво! А коли прокидаюся, я і далі у Франкфурті.

Гайді ледве потамовувала відчуття жалю, що почало поволі охоплювати її.

— Гм… А тебе часом ніде нічого не болить? Голова, спина?

— Та ні, нічого не болить. Лише відчуваю ось тут — наче каменюку, і вона постійно гнітить.

— Гм… А то не так, як би щось їв, а потім ковтнути не можеш, в горлі застрягло? Краще назад відригнути?

— Та ні, так ні, але таке відчуття, що дуже хочеться плакати.

— Ага. І ти часами справді сильно плачеш?

— Ні, не можна. Цього не можна робити: панна Роттенмаєр заборонила.

— Ага, тобі не можна плакати і тоді ти починаєш тамувати плач. Не випускати його, правда? Тобі подобається у Франкфурті?

— Ага, — тихенько відповіла дівчинка, ніби погодилася, але відчувалося, що вона вважає протилежне.

— Г-м-м, а де жила в дідуся?

— Ми були завше на полонині.

— Ага, а там нудота така, зовсім нічого цікавого, еге ж?

— Та ні, там гарно, там так гарно!..

Мала більше не могла стримуватися: на неї наринули спогади, щойно пережите й довго стримувані жалі побороли її волю — з очей бризнули сльози, і вона голосно захлипала.

Лікар встав із крісла, погладив дитину по голові, поправив подушку й сказав:

— Ось так, ти поплач трішечки, і воно легше стане, відпустить, а потім стуляй оченята і засинай, висипайся гарненько, завтра все буде набагато краще ніж сьогодні, —і вийшов із покою.

Коли лікар повернувся в кімнату, де на нього з нетерпінням чекав друг, він підсунув крісло навпроти і сів.

— Послухай, Зеземанне, по-перше: твоя маленька протеже — сновида. Сама того не знаючи, вона ходила ночами по будинку, наганяла великого страху на домочадців, бо відчиняла вхідні двері. По-друге: дитина вмирає, повір мені, в прямому значенні цього слова, від туги за домівкою. Від неї вже залишилися самі шкіра та кості, одні реберця стирчать, так бідненьке схудло. Як так і надалі буде — вона довго не протягне на цьому світі. Діяти треба негайно! Нервове потрясіння можна вилікувати лише одним засобом — відвезти дитину додому, де цілющі повітря та гори зроблять свою справу. Одночасно це будуть і ліки від туги за домом. Отож, мій рецепт такий: не зволікаючи, завтра дитина їде звідси — і крапка!

Пан Зеземанн схвильовано зірвався на ноги. Він розпачливо забігав по кімнаті з одного кутка в інший. Потім йому несила стало терпіти і він заговорив:

— Сновида, хвора, тужить за домівкою!? Все це відбувається в моєму домі! І ніхто нічогісінько не помітив! От як ти думаєш, дитина здорова, весела покинула домівку, приїхала до мене, а повернеться до діда змарнілою і хворою? Лікарю, як ти можеш таке від мене вимагати? Та я від сорому не зможу нікому в очі глянути! Я ніколи цього не допущу, ніколи! Займися дитиною, пройди з нею курс лікування, лікуй, як умієш і знаєш, нехай видужає, а потім нехай сама вирішує — чи хоче повертатися. Але спершу допоможи мені!

— Зеземанне, — рубонув лікар, — подумай, що ти хочеш зробити?! Стан малої — не хвороба, яку лікують порошками та мікстурами. Та то дитина! Скільки вона ще має терпіти ради твоєї пихи? Ти або відсилаєш її додому, на природу, до якої вона звикла і яка її вилікує стократ краще, ніж будь-який лікар, або хочеш, щоб вона калікою повернулася до діда, чи взагалі не повернулася туди ніколи.

Зеземанн аж укляк на місці:

— Якщо, друже, ти так вважаєш, тоді справді варіантів нема, треба діяти негайно.

Після цих слів узяв лікаря під руку, і вони так проходжувалися по кімнаті, узгоджуючи подальші дії. Пройшло немало часу, лікар зібрався додому, і через вхідні двері, які цього разу відчинив сам господар, у коридор заглянули перші вранішні промені.

Страшенно схвильований Зеземанн піднявся сходами і впевнено закрокував до опочивальні панни Роттенмаєр. Він так затарабанив у двері, що перелякана управителька з криком зірвалася з ліжка.

Вона почула, як за дверима пролунав голос господаря:

— Попрошу спішно прийти в їдальню. Потрібно підготуватися до від’їзду.

Управителька глипнула сонними очима на годинник: була п’ята година ранку. За все своє життя вона ще ніколи так рано не вставала з постелі. Що ж таке сталося? Сповнена цікавості та остраху з того, що відбудеться далі, панна заметушилася, не тямлячи, що робить, натягувала на себе щось із одягу, а потім гарячково шукала це повсюди і, звісно, ніяк не могла знайти.

Тим часом пан Зеземанн йшов по коридору і смикав за