Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

— Ну коли так, то завтра вам із ще одним сміливцем, так-так — Йоганнесом, я покажу, як виглядає той привид при денному світлі. Соромно, Себастяне, ви молодий, здоровий хлоп і тікаєте від якоїсь примари! Тепер ідіть до мого старого друга лікаря Кляссена: просив би його обов’язково прийти до мене сьогодні ввечері, о дев’ятій годині. Щоб проконсультуватися у нього, я спеціально приїхав з Парижа. Він проведе ніч у моєму будинку, так би мовити, на варті. Бо така вже склалася погана ситуація. Я розраховую на його допомогу! Все зрозуміло, Себастяне?

— Так, милостивий пане, до останнього слова. Майте надію, я все виконаю найкращим чином!

З цими словами Себастян пішов, а пан Зеземанн повернувся до Клариної кімнати, щоб позбавити доньку усіх страхів перед привидом, бо, мовляв, уже сьогодні вночі він вияснить цю справу.

Рівно о дев’ятій годині, коли діти пішли спати, а панна Роттенмаєр — у свою кімнату, з’явився лікар, у якого, незважаючи на зовсім сиве волосся, зберігся квітучий та жвавий вигляд. Здавався він ледь пристрашеним, проте після привітання вибухнув одразу веселим реготом і сказав своєму другові, поплескуючи його по плечу:

— Непоганий вигляд маєш, старий! Принаймні як на того, хто збирається просидіти всю ніч на варті.

— Терпіння, старий, — у тон йому відповів Зеземанн, — поганий вигляд буде у того, на кого ти сьогодні чатуватимеш, і кого ми таки спіймаємо.

— Отож у домі таки є хворий, та ще й такий, якого ловити треба?

— Все набагато гірше, мій любий лікарю. В мене в домі завівся привид!

Лікар знову голосно зареготав.

— Ага, пане лікарю, вам, вочевидь, подобається брати у цьому участь, — продовжив Зеземанн, — от шкода тільки, що панна Роттенмаєр не може так насолоджуватися участю в ловінні духів. Вона ж бо твердо переконана, що це хтось із моїх предків бешкетує і робить каверзи.

— А як вони познайомилися? — веселився Кляссен.

Зеземанн розповів другові усю історію привида: як кожної ночі вхідні двері самі-собою розчиняються і залишаються відчиненими аж до ранку, так стверджують усі мешканці будинку. А там, де вони чатуватимуть на з’яву, він залишив два заряджених револьвери. Бо це може бути недолугий жарт когось зі знайомих прислуги, який на час відсутності господаря вирішив полякати всіх у домі. Якщо це так, тоді постріл в повітря мав би стати непоганою шоковою терапією для пустуна. Або ж тут замішані, все ж, злодії, які у такий спосіб: налякати усіх привидом, хочуть бути певними, що коли прийдуть красти, ніхто не стане їм на заваді. В цьому випадку револьвер зовсім не завадить і навіть стане у пригоді.

Поки тривала розмова, друзі зійшли сходами додолу й зайшли в ту саму кімнату, де спочатку весело, а потім зі страхом чатували Йоганнес та Себастян. Цього разу на столі також було чим підсилити мужність, як настане ніч: стояло кілька пляшок хорошого вина, поруч лежали два револьвери. Посередині столу — два канделябри зі свічками, що яскраво світили. Ще б пак, пан Зеземанн не хотів чекати на привида у напівтемряві.

Двері кімнати зачинили й замкнули на замок: забагато світла в коридорі могло відлякати з’яву. Друзі зручненько вмостилися на стільцях та почали теревенити про те та се, час від часу роблячи з келиха по добрячому ковточкові. Час пробігав швидко та приємно: вони не встигли зауважити, як годинник пробив північ.

— От тобі й на! — зауважив лікар. — Привид нас відчув, тому, мабуть, сьогодні вже не з’явиться.

— Терпіння, пане лікарю, він прийде десь о першій, — відповів Зеземанн.

І друзі продовжили бесіду. Годинник пробив першу ночі. Довкола поволі все стихло, і на вулиці також запанувала цілковита тиша. Несподівано лікар застережливо підняв пальця:

— Т-с-с! Зеземанне, нічого не чуєш?

Друзі прислухалися. Вони почули, як засув тихенько відсунувся, ключ двічі провернувся в замковій шпарині, й двері тихенько прочинилися. Зеземанн намацав рукою револьвер.

— Ти ж не боїшся? — запитав лікар і встав із крісла.

— Не бійся, та стережися, — прошепотів Зеземанн і взяв у ліву руку підсвічник з трьома свічками, в праву — револьвер та пішов слідом за лікарем, котрий, ідучи попереду, зробив так само: однією рукою тримав світло, іншою — зброю. Обидва вийшли в коридор.

Через широко розчахнуті вхідні двері лилося бліде місячне сяйво, а на порозі незворушно біліла якась постать.

— Хто тут?! — гаркнув лікар, аж луна прокотилася коридором.

Друзі підійшли ближче до білої постаті, тримаючи світло перед собою і зброю напоготові. Мара повернулася й тихенько перелякано писнула. На порозі босоніж і в довгій нічній сорочці стояла Гайді, вона спантеличено дивилася на яскраве світло та зброю і трусилася вся, як той Листочок на вітрі. Друзі здивовано перезирнулися.

— Як не помиляюся, друже, це ж твоя маленька водоноша, — промовив лікар.

— Дитино, що це все має означати? — запитав Зеземанн, — що ти хочеш робити, для чого зійшла сюди серед ночі?

Біла від переляку Гайді прошепотіла майже беззвучно:

— Я не знаю…

— Зеземанне, це мій випадок, — виступив наперед лікар, — повертайся в кімнату, сядь в своє крісло і заспокойся, а я, тим часом, відведу дитину у її кімнату та вкладу спати, що вона й має робити в таку пору.

Він поклав револьвер на підлогу й повів малу, яка продовжувала труситися від страху, по-батьківськи взявши її за ручку.

— Ти тільки не бійся, нічого не сталося, — дружелюбно промовляв він, піднімаючись сходами, — нічого страшного не відбулося. Ти тільки зберігай спокій.

У Гайдиній кімнаті лікар поставив канделябр на стіл, і, взявши дитину на руки, вклав