Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

нащо супиш брови?[88] Є, кажуть, квіточка чарівна в обителі святих небесній; Щонайчистіший, непорочний, — є, кажуть, ще нефрит чудесний[89], Коли вже додадуть до цього — стосунків не було між ними, Сьогодні стрітися раптово не дати їм хтось має змогу? А в разі, коли ще відзначать: про трепетні стосунки чули, — Чому ж тоді слова лишились, а про любов давно забули? У підсумку — сумні зітхання, та все даремно і безглуздо, У підсумку — гіркі терзання, у відповідь лиш тиша й пустка. Не сяйво місяця у небі, а та, що порина у воду; І це не квіточка насправді, а в дзеркалі її подоба. Подумати лиш! Це ж бо скільки з очей перлин-сльозин ще кане, Поки усе-таки ця осінь в належний час зимою стане, А весняне цвітіння вітер розвіє літній понад світом!

Баоюй ніяк не міг добрати змісту й тому слухав неуважливо, але мелодія п’янила й наповнювала душу тугою. Він не став допитуватись, як склали цю арію, яка її історія, і, щоб розвіяти тугу, читав далі.

Журюся: долі не минеш[90] Що за втіха на серці, коли на очах тріумфує природа, буя![91] І як сумно, коли за цвітінням іде час, щоб цвіт неодмінно зів’яв! Я до справ до мирських зі зневагою бравсь: Десять тисяч — хай згинуть настирливих справ! Тузі в цьому житті ще судилось пливти, Аромату ж душі прийде час одійти... Знов, де батьківський дім, я спрямовую зір, Але губиться шлях в неприступності гір! До батьків я звертаюся часто вві сні: — Світ покинути час вже мені, Тільки батькові краще б подалі піти Від двірських нагород і чинів.