Читати книгу - "Свята Марійка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрійчик почав збиратись. Вийняв із шафи штани, сорочку, надягнув на себе, обдивився – щось воно не те. Поки був у армії – підріс, усе замале зробилося, закоротке. До вечора ще був час, то він пішов до магазину, вибрав собі джинси, нову теніску, кеди. По дорозі забіг ще й у перукарню…
Як ішли до школи, то серед хлопців Андрійчик був чомусь найвеселішим. Чи то що дощ нарешті зупинився, чи то його одяг новий так смішив? Аж хлопці Андрійчика не впізнавали.
Почалися танці.
Усі такі розвеселені – дівчата… А хлопці? Один по одному біжать у кущі і звідти вже й собі йдуть, сміються, штовхають один одного у плечі. Директорка школи бігає за ними, посилає вчителів – не встигають. Та й де ж там встигнеш!
Майже усі хлопці наллялись алкоголем для сміливості, деякі уже й відкрито курять – навчанню кінець, атестат у кишені, кого боятись?
Але деякі… Між ними – й Андрійчик…
– Та випий, буде весело! – умовляють його Максим із Денисом. – Будеш танцювати!
– Я й так буду.
– Та невже? Ану ж бо, – і переморгуються між собою.
Танок у колі, під швидку музику. В основному, дівчата скачуть, мають яскравими подолами – гіпюрами й воланами від випускних суконь. Непевно ставлять ноги, бо котрі й уперше взуті у туфлі на високих підборах.
Хлопці ще стоять.
Аж ось заграли повільний танець. Із гурту вийшов Максим і попрямував до яскравої зграйки щебетух, вихопив звідти тонесеньку й високу Наталку, ухопив її лапищами за сліпучо-біле мереживо, шарпонув, аж війнувся на голові густий сніп кучерів, укладених до випуску у високий хвіст, спеціально. Щось зблиснуло в останніх променях вечірнього сонця, неначе зірка чи іскринка, і полетіло в густу траву.
Андрійчик те помітив. Йому аж дивно, і чомусь так цікаво стало – а що ж то таке там впало? – що він не посоромився підійти й підняти. Звичайна шпилька, якою заколюють волосся, лежала на його руці. На згині – дротяний кружечок, у ньому росинкою поблискує камінчик. Таке от диво…
Добре, що ніхто того не помітив, бо засміяли б! Андрійчик сховав заколку до кишені і став спостерігати за танцями. По широкому майданчику кружляли пари, хлопці невміло переставляли ноги, час від часу наступаючи на довгі подоли суконь, дівчатка манірно відводили убік очі, поправляли шлейки, роззиралися довкруж – чи хтось це бачить?
Все дужче вечоріло…
Далі грала музика. Танцюристів ставало більше.
Ось уже й Денис підхопив собі партнерку – ту ж таки Наталку, повів її повільно, тримаючи за обидві руки дуже обережно. Закружляли у самому центрі кола – вальс. Наталка вміла гарно танцювати, ходила кілька років на гурток, а Денис деякий час був її партнером.
Усі аж розступилися.
– Яка ж гарна пара! – почув Андрійчик поряд біля себе, як якась бабуся, що прийшла, либонь, подивитися на онуку-випускницю чи випускника, ділилася враженнями із сусідками.
– Молоді всі гарні!
– Ой, не кажіть! Ви подивіться на цього Дениса, а на Наталку! Яке у неї плаття? Мов молода на весіллі! От уже гарно вбралась!
– А Денис їй таки до пари. Який же дуже гарний хлопець! І де мої молоді роки? Гай-гай…
– Ото згадала баба, як була дівкою!
Так собі перемовлялися жінки, аж Андрійчику й самому стало цікаво. Придивився пильніше до Наталки, пригадав, як бавились у дитинстві… І раптом щось гостро вкололо його в груди. Скрикнув, засунув пальці до кишені, вийняв, подивився – її заколка, Наталчина! Міцно стиснув у кулаці…
Добре споночіло. Світломузика кидала на розпашілі обличчя чудернацькі тіні. Заграв «Дым сигарет с ментолом…», Андрійчику чомусь дрібно застукотіло-заходилось серце.
І хоч який був несміливий, але наважився. На ватяних ногах підійшов до Наталки, простягнув долоню, набрав повітря в груди… Аж тут – з одного боку до них іде Максим, а з іншого – біжить Денис! І Денис першим ухопив дівчину за руку. Максим – собі, за другу.
А Андрійчик…
– Наталко, можна запросити тебе на танець? – став просто перед нею, струснув білявими віями. Вона, мабуть, щось пригадала, оглянула його з ніг до голови й задерикувато посміхнулась:
– Можна!
– Як? – здивувалися в один голос Денис із Максимом.
– Ходімо…
Чомусь вибрала його – несміливого, незугарного у своїй по-юнацьки ще незрілій стрункості.
А він тримав її, як коштовність. Обережно торкався тремтячими пальцями до стану, боявся дихати. Аж руки йому спітніли. І обличчя. І по спині відчув патьоки. Сором… Але вона не відкинула бридливо руку, не відсторонилася від нього. Йшла поряд, у парі, як лебідка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свята Марійка», після закриття браузера.