Читати книгу - "Лабіринт"

— Це до тебе, Полю… науковець.

Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.

Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кремезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на колінах.

— Ви, отже, Поля, а я — Федір Липський. — Він ступнув до неї енергійно, потиснув руку і без церемоній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розвалився.

— Обережно, впадете… — усміхнулась дівчина.

— Нічого, я не скляний! — і собі усміхнувся Липський.

І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як давній знайомий.

— Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он вони там стоять під каштаном…

Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.

— Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, — хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. — Повірите, голова розколюється! А я ще нездорова…

— Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному — навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: «Чому не заглушив?» То ще й обуриться: «Нащо? Я зараз іду!» Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.

— Ого, ще й як!

— Ну, ти хоч хлопців добре відчитала! Тобто цього… Сєву, Едик не чув.

— Відчитала? — здивована Поля аж подалася вперед. — Коли? Я ж не виходила…

— А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити…

На Полиних щоках з’явилися рожеві смужки.

— І що ж він чув?

— Він каже, — вимовив з притиском Липський, — що дівчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нікого не було. Наступного дня вони вже з’явилися удвох з Едиком, це мій приятель, щоб пересвідчитись, розумієте, і ревнули двома моторами… — Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дівчина ніяковіла, прикушувала нижню губу — чи то щоб не розсміятись, чи щось пригадуючи. — І цей самий Сєва знову почув твоє звертання…

— А звідки він узяв, що це я?..

— До них лікар підходив…

«От дивина… «Почув». Той хлопець «почув». А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше такого не було…»

— Так було таке чи не було? — раптом спитав Липський.

Поля здригнулась. Невже й цей «чує»? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він допитується?

— А ви… — примружилась Поля. — Що ж тут такого?..

— Я тобі поясню… — Липський аж подався вперед, і стілець під ним знову загрозливо зарипів. — Бачиш, якщо це мало місце, так би мовити, фактично, то… В тебе яка освіта?

Полине обличчя пересмикнулося.

— Та от хотіла вступити в Інститут народного господарства… Не вистачило півбала… Уявляєте? Це мене так підкосило… Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут — у дядька і тітки.

— Стреси дуже небезпечні. Тільки спорт — надійний засіб…

— Лікар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дістав індійської трави (у нього друг — моряк), то не знаю, чи й підвелася б…

— Так-так, це дуже цікаво, — закивав головою Федір. — Якщо в тебе, Полю, виникли такі здібності…

— Які? Про що ви говорите?

— Ну, як би тобі популярніше… У вас із цим Севою встановився зв’язок…

— Який зв’язок? — У Полі аж брови підскочили. — Я його й у вічі не бачила, того Сєву!

— Оце ж то й цінно, що на відстані! Зв’язок телепатичний.

— А-а… — полегшено відітхнула дівчина. — Хіба що так.

— Отож, якщо це справді, так би мовити, в дійсності, то… не журися за тим інститутом. Я влаштую… Будеш у нас… молодшим науковим працівником!

Поля здивовано видивилась на нього і цієї ж миті «почула»:

«Я доб’юсь… я переконаю директора… Це ж феномен… Готова дисертація… Нарешті й я захищуся. Тільки опрацювати методику експериментів… Співавторство? Нехай і не заїкаються. Хоч би й шеф… Тут головне…»

Правду кажучи, дівчині було ніяково «підслуховувати» чужі думки, вона опустила очі долу і ніби вимкнула ту передачу.

— От