Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Аецій, останній римлянин 📚 - Українською

Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аецій, останній римлянин" автора Теодор Парницький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 100
Перейти на сторінку:
святому отцеві Августинові; але після слів єпископа приглушене сичання перетворилося на голосне гудіння. І знову Пелагія відчула на собі жар сповнених ненависті поглядів та болісний тягар киданих як каміння тихих прокльонів. Відплачувала їм на всі боки тим самим, швидко ведена, ні — тягнена чоловіком до перистилю. Але вони були сильнішими, було їх більше: притулок величі, спокою і маєстату смерті несподівано став якимсь тимчасовим земним чистилищем, що подвійним полум’ям ненависті і зневаги таврував злочин єресі на чолі жінки, яка йшла крізь подвійний стрій ортодоксів.

Жінки, але не солдата, що йшов за нею. Чому? Бо солдат був варваром, готом, а всі готи — відомо — єретики; вона, натомість, дитя їхньої землі, їхньої крові, їхнього звичаю… Але також і тому, що той солдат, хоч єретик, б’ється під знаком правовірного цісаря і власними грудьми захищає від інших єретиків святиню, олтарі та правовірних мешканців Гіппону: коли б не він і не його товариші, отару Августина давно спіткала б доля решти Нумідії. От і тепер погляди, що з ненавистю женуть Пелагію, відразу ж м’якнуть, наткнувшись на вузенький потічок крові, яка сочиться з розтятої щоки Сигісвульта, і цілком преображаються та сяють вже тільки шанобою, відданістю та повним довіри захопленням, коли врешті зупиняються на високій постаті комеса Африки. Здається, вони кажуть: «Августин відійшов до Господа, тепер ми маємо лише тебе».

Перед домом єпископа п’ятдесят готів насилу відпихають щитами юрбу, що відчайдушно тиснеться зі всіх боків.

— Спасителю… спасителю наш! — летять до Боніфація благальні й тривожні крики.

Звістка, яку приніс Сигісвульт, уже оббігла все місто. Вандали зробили таранами великий пролом у зовнішній стіні, прорвалися крізь нього і тепер напирають на залізну браму середньої стіни. Брама довго не витримає: від’їжджаючи до міста, Сигісвульт наказав засипати нападників пострілами з баліст і катапульт, лити на них киплячу воду і смолу; може, зазнавши великих втрат, відступлять, — якщо ж ні, то доведеться відчинити браму і спробувати в рукопашній сутичці відкинути їх за пролом; але перше, ніж до цього дійшло б, конче слід було сповістити Боніфація. Та жоден із солдатів Сигісвульта не зважувався на посольство до дому покійного Августина, тому комес мусив вибратися сам.

— Бувай здорова, Пелагіє, — каже Боніфацій. — Їду на стіни…

— Я з тобою! — гукнула вона.

— Ти збожеволіла?!…

Вона вперлася.

— Поїду.

— Та ж ти гадки не маєш, що таке битва з вандалами… навіть просто стояти на стіні вкрай небезпечно для життя…

— Але ж ти їдеш…

Він засміявся.

— Ти забула, що я не лише твій чоловік, а й вояк… На стінах я в себе вдома. Але ти?… ти ж навіть військових вправ не бачила… І чого ж ти вперлася саме сьогодні? Облога триває вже кілька тижнів, а ти…

Сигісвульт теж почав переконувати Пелагію, що їй не годиться навіть думати про відвідини стін. Але одразу ж замовк, змішаний її дивним поглядом. Як це?… то він, Сигісвульт, не знає, чому вона хоче йти на мури між солдат, хоч би їй навіть загрожувала небезпека?… і чому саме сьогодні?… Не знає… не здогадується?… він, з яким вона стільки розмовляла про святу Правду Божу і який у день диспуту з Августином двічі прибігав до неї, аби детально розповісти, що казав Максимін? Відважний з тебе вояк і мудрий командир, пресвітлий мужу, але душу й мозок маєш дитячі: невже справді не розумієш, не відчуваєш — після всього, що трапилося сьогодні, Пелагія хоче… Пелагія мусить мати довкола себе лише людей своєї віри… потребує їх як повітря… мусить чути, як вони моляться… мусить знати, що вони насправді існують і що їх багато… А де ж вона їх знайде, як не на мурах?!!

Коли б Пелагія всі ці свої гарячкові думки зодягла в слова, пресвітлий комес Сигісвульт, напевне, миттю зрозумів би її спонуки і ревно б її підтримав, але тому, що губи її мовчали, тільки очі були напрочуд виразистими, — гот, хоч засмучений їх виразом, попросту не мав часу задуматися, що саме вони хочуть йому сказати. Справді, його самого і їх із нею спільну віру болісно вразили в домі покійного єпископа, — але невже се відповідний час, щоб про це розмірковувати?… Адже ж вандали щомиті можуть виламати браму, і лише це важливо… куди важливіше, ніж туманна певність, що вандали, які облягають місто, такої ж віри, що й готи, які його боронять, тимчасом як пасивний об’єкт битви, населення Гіппону, і тих, і інших однаково вважає проклятими єретиками… Комес Сигісвульт був насамперед солдатом: побожний і ревний аріанин, усе-таки вважав бій із тим, проти кого його вислала Августа, своїм першим і найвищим обов’язком. Він став на службу Плацидії ще в Нарбоні та Барсіноні, при дворі Атаульфа, і відтоді з однаковим спокоєм, сумлінністю, а, зазвичай, і таланом — вів своїх готів проти кожного, на кого вона вказувала. Менше, ніж два роки тому, оцього Боніфація, що нині є його зверхником, раз-у-раз бив та ганяв по всій Африці, бо такою була воля Августи!

— Ні, ні, не підеш зі мною! — уже вдесяте чи вдвадцяте вперто повторював Боніфацій.

Тоді Пелагія втупилась в його обличчя промовистим, повним ніжності поглядом і лагідно, але рішуче сказала:

— Піду. Хіба ж я не обіцяла: «Де ти, Каю, там я, Кая?»

Якусь мить дивився на неї, щиро здивований, але вже зворушений і щасливий. Невдовзі всі троє, оточені щільним кільцем кінних готів, мчали до південної сторони міських мурів. Перед леонтіанською базилікою з ними порівнялася квадрига проконсула Целера, що, хоч і не був солдатом, сам особисто привіз Боніфацію запаси харчів, продершись морем із Карфагену до мису Стоборрум, а тепер не мав чим повернутися. Вандали-бо несподівано побудували галери, зухвалим нападом здобули мис Стоборрум і, хоч швидко звідти витиснуті, встигли знищити, спалити чи бодай серйозно пошкодити всі кораблі, які там стояли.

Якийсь час вони їхали поруч. Одної миті Боніфацій повернув до проконсула Африки заклопотане обличчя і, трохи стримуючи коней, почав говорити голосом, повним неспокою та притишеним, — щоб не почули солдати.

— Не знаю, чи відомо тобі, пресвітлий мужу, що мені й апостольському мужу Поссидію сказав наш святий єпископ за кілька днів до смерті, коли ще міг говорити?!… Сказав: «Знаєте, про що я прошу Бога в ці нещасливі дні? Або хай зволить звільнити це місто від ворогів, або хай дасть нам досить сил знести тягар Його волі,

1 ... 42 43 44 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аецій, останній римлянин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аецій, останній римлянин"