Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

— Та й не кажи, я вже не знала, що й робити, просто мозок плавився...

— Зараз градусів двадцять не більше...

— А дихається як гарно, а головне комарів нема, і небо таке чисте... Он, дивись супутник...

— Ага, бачу...

Добре отак посидіти на морському узбережжі, коли сонце вже закотилося за далекі шабські виноградники. Чумацький Шлях угорі стелить свою доріжку. Раз у раз чиркають небом сірники метеоритів, а маленькі світляки штучних супутників пливуть у далекому космосі повільно, як замріяні.

Коли у небі спалахував метеорит, Аркадій і Марина кожен про себе замовляли бажання. Причому Аркадій весь час загадував одне й те саме: «Хочу, щоб щось змінилося у моєму житті на краще!», а Марина бажала усім своїм близьким: «Здоров'я, здоров'я і ще раз здоров'я, ну і грошей...»

Вночі вони були близькі. Аркадій давно підмітив, що найпристрасніша близькість у них буває якраз після жорстоких сутичок.

Коли вони вже після кохання голі лежали на простирадлах, Марина, поклавши Аркадію руку на обличчя, стиха промовила:

— Все в тебе вийде.

— Мені важко Марино, важко...Я, певне, обрав не ту професію і зараз сам проти усього світу...

Місяць, який тільки-но гарненько виповз у небо, пробивався крізь тюлеві фіранки і сріблястою смугою лягав на край їхнього ліжка.

— Затулю, щоб у очі не світив, — промовив Аркадій і, звівшись навколішки, потягнувся до вікна.

У цю мить голий, з кургузим, сухим задом і відвислими яйцями, він здався Марині таким нещасним і беззахисним, що коли знову повернувся у її обійми, вона обняла його і поцілувала у лоба.

— Не' переймайся, я з тобою. Я і Марічка. Ми тебе любимо. Все буде добре.

Аркадій звернувся ковбаскою і, підібравши коліна до живота, притулився до дружини. Коли ж Марина заснула, то він, тихо відвівши убік її руку, повільно встав з ліжка, випорпав з шафи свого щоденника, вибрався надвір і, накинувши на плечі спортивну куртку, пішов на літню кухню.

Тої ночі, окрім вже вищенаведеного уривка, у своєму щоденнику він написав таке (наводиться мовою оригіналу зі збереженням авторського стилю, орфографії та пунктуації):

«Жити — значить бути. Бути — значить діяти. Діяти — значить вірити у себе. Чи вірю я у себе? Ні! Значить я не живу? Коли так задуматись, то всі мене трахають. Але причина ця лежить у мені, бо саме я дозволяю всім мене трахнути. Мене трахає моє керівництво за невеличкі гроші, адже ніщо так не розбещує, як виплачувана вчасно маленька зарплатня. І я віддаюся своєму керівництву, бо в юності мене морально трахнули батьки і трахають мій мозок аж понині. «Аркадій — вчать вони, — ти мусиш мати постійну роботу. У тебе мусять бути прикритими тили. Все в житті може Трапитись, і ти завжди мусиш мати гавань, в якій можна буде сховатися від життєвих бурь». І от, щоб мати цю ілюзорну гавань, я кожен день мушу з'являтися на роботі за двісті двадцять гривень окладу і підставляти свій зад під тугі члени керівництва, директора, художнього керівника, корифеїв-артистів, які в свою чергу підставляють свої сідниці іншим учасниками ланцюжка — міністру культури, спонсорам, продюсерам, ну і так далі... Так зрештою можна і дістатися того, хто трахає увесь цей світ. Достатньо подивитися на стодоларову купюру. Там все зашифровано. Зрештою, це не нові думки, але раз у раз уся ця піраміда трахальщиків вибудовується у моїй уяві, і від того мені стає зле, бо я в самому низу цього «харчового ланцюжка». Розірвати ці соціальні стосунки, закритися від усіх, зникнути від цього вічного траху — єдина моя мрія. Але поки що нездійснена. У мене росте дитина, за яку я відповідаю, є дружина... З якого боку не подивись, я неначе у павутинні. Борсаюсь, борсаюсь і чим більше борсаюсь, тим більше заплутуюсь. Але я сам винен у цьому всьому. Бляха муха, час самому ставати трахальщиком і трахнути це життя!

А ще я думаю, що усі ці мої комплекси, в яких я заплутався, народилися саме з тої історії, яка трапилася зі мною тут, на Кароліно-Бугаз, дванадцять років тому. Коли ота сучка обізвала мене «обкінчаним гівнюком» та «мамкиним синочком». Саме вона прищепила мені той страх поразки, з яким я жив і живу всі ці роки.

Сьогодні вдень я лежав у гамаку і подумав, що коли б я оце знайшов у собі сили і якимось чином трахнув би її тепер, то це, можливо, зняло б з мене оце прокляття вічного страху перед буттям. Коротше, я зрозумів одну дуже важливу річ — мені якось треба закінчувати перебувати у суцільному сні і починати ДІЯТИ! І я навіть знаю, з чого я почну! Я мушу ТРАХНУТИ ЇЇ! У такий спосіб знявши з себе це прокляття страху поразки, яким мене нагородила ця відьма! Якраз гарний час — минає дванадцятирічний астрологічний цикл. Тому я мушу діяти! Я маю ТРАХНУТИ ВІДЬМУ!»

Наступного дня був шторм. Небом тяглися розірвані білі хмари, через які