Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

«Ти не хочеш піти на повітря, Тань? Ходімо звідси, — поспішив за нею Павло і раптом відчув, що за спиною стоїть Світлана. Він обернувся. — Свєто, я тобі потім усе поясню. Прости мені. Не сердься, я скотина, але не можу інакше, це вище від мене». — Очевидно, так завжди говорять у подібних випадках, подумав при цих словах.

Світлана стояла, мов сновида, з широко розкритими очима.

У коридор влетів Вадик. Таня потяглася за своїм кожушком.

«Павлику, — сказала Світлана, — єдине, що я тебе прошу, це швидше піти. Взяти Таню і піти».

«Добре, добре, ми вже йдемо». Він допоміг Тані натягти гаптований кожушок. Таня узяла сумочку.

«Свєто, Павло зараз залишиться, а я піду. Це був жарт. У мене просто поганий характер, проти вас я нічого не маю. Не сердьтеся. Павло мені не потрібний».

Онищенко бачив, що навіть тепер, перепрошуючи Світлану, вона все одно підносилася над нею так, що у нього паморочилася голова. Він їй не потрібен?! Але ж це вона говорить просто так, щоб Світлані легше було… Він певен, що потрібен їй, певен!

Таня вийшла на площадку і викликала ліфт.

«Тебе провести?» — висунувся услід Вадик, хапаючи свою шапку. Він радів, що обійшлося без великого скандалу.

«Проведи, якщо хочеш», — почулося з-за дверей.

Павло, який раптом розлютувався, міцно схопив Вадика за плече і легко повернув до себе:

«Я її проведу! Я проведу її! Я!»

«Ти ж чув: не потрібний їй! — визвірився Вадик. — Їй взагалі ніхто не потрібний».

«Потрібен чи не потрібен — сам розберуся!» Павло схопив в оберемок своє пальто, шапку, шарф і вибіг на сходи. Автоматичні дверцята ліфта вже зачинялися, але він встиг розсунути їх і впхатися в кабіну.

В кабіні він швидко одягся.

«Ти мене що, за ідіота маєш? — Таким розлюченим, як тієї хвилини, він себе не пригадував. — Не потрібен, то якого дідька!.. Ти із спортивного інтересу, так? Знаєш, хто ти після цього?.. Відповідай, із спортивного?»

Ліфт зупинився.

«Не знаю… Я сама нічого не знаю. Але ти — чесний і хороший, ти мені навіть наче й подобаєшся… Але я не знаю точно, слово честі, не знаю…»

Тоді він повернувся додому о четвертій годині ранку.

Цілу ніч блукали вдвох морозними вулицями і, коли дерев'яніли від холоду, заходили в перше-ліпше парадне, грілися біля батарей, щоб іти далі, без мети і напрямку. Заледве змерзнувши, вона знову ставала схожою на птаху, але якою милою і славною могла бути, коли хотіла! Про що тільки не теревенили вони тоді! І як до найменших подробиць запам'ятався йому кожний рух, кожне її слово і погляд у той божевільний вечір, у який вони, проте, жодного разу не поцілувалися!..

Павлові і зараз, на подвір'ї застави, здалося, що відчуває на собі її погляд, чує її голос — наче вона стоїть поруч у фіолетовому тумані вечора. Наслання якесь!

Онищенко підвівся, почав ходити стежкою уздовж волейбольного майданчика і спортивного містечка. Прислухався, як приємно хрумтить під чобітьми гравій. «Ні, він не заспокоїться, поки не зрозуміє, чому з нею так тяжко! А коли б залишився на «гражданці»? Чи не вийшла б у нього з Танею біда? З її характером це дуже просто. Могли посваритися і розійтися назавжди… Які дурниці в голову лізуть!» — обірвав себе Павло і ще завзятіше замолотив підборами гравій.

Не давали спокою і думки про засідання комсомольського бюро. Розумів: довго не зможе дивитися хлопцям в очі. Досі не міг позбутися почуття, що Пименов і Конкін діяли упереджено, але вірив у щирість Стасюка і замполіта.

А як він повівся б на їхньому місці? Раптом подумав, що тут він не просто Павло Онищенко, а прикордонник Онищенко, солдат. Відчув, як міцно стоїть на ногах, як твердо ставить каблуки, як добре прилягає до міцного тіла військова форма, як рішуче оперізує його тугий ремінь.

На місці Конкіна, Стасюка, замполіта? Як би він повівся? Певно, так само. І діяв би, і говорив, і вимагав би з якого-небудь недбайла. Зрештою, він теж має право питати з них. Нехай би той самий Конкін зробив проступок… Від цієї думки Онищенко повеселішав. Все ставало ясно, просто і справедливо. Чорт візьми, невже Таня позбавила його мужності і зробила якимсь хлюпиком!

Він підійшов до турніка, підстрибнув і кілька разів підтягнувся на руках. Сплигнувши на землю, глянув на наручний годинник. Особистий час закінчувався. Скоро — вечеря і знову в наряд.

«Якби один тільки разок на неї глянути! І тоді все», — зітхнув, прямуючи до казарми. Добре знав, що нагорода відпусткою додому — не для нього. І, звичайно, аж ніяк не міг здогадатися, що Таня близько — за кілька десятків кілометрів, у камері попереднього ув'язнення ужгородської міліції. Так само як не здогадувався, що замполіт Арутюнов крізь розчинене вікно кабінету спостерігав за ним і, здається, залишився задоволеним поведінкою солдата після бюро.

Коваль потягся у ліжку і примусив себе розплющити очі. Поперек ковдри лежала рівна сонячна смуга: сьома година — треба вставати!

Іноді, коли не було нагальних справ, любив, як у дитинстві, полежати кілька хвилин, розглядаючи крізь щілинки очей ранковий світ.

Сьогодні міг би дозволити собі повернення у безжурне дитинство, бо у справі, якою займався, закінчився певний логічний етап, і, перед тим як перейти до наступного, можна було трохи розслабитися, спокійно поміркувати.

Каталін Іллеш, її доньки, невідомі вбивці, Шефер — не йшли з думки, хоч би чим займався. І вночі вони не залишали його. Мало того, у снах до них приєднувалися іще капітан