Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

— Якби від мене залежало, — сказав той, — я Онищенка виключив би з комсомолу… Це не значить виключити з суспільного життя. Він громадянин і свій обов'язок мусить виконувати до кінця. Але в комсомолі йому не місце. Він не такий, яким має бути комсомолець, не такий, як сержант Пименов, не такий, як Конкін. Він — інший!

Циганкуватий, худорлявий Стасюк сів на своє місце, не спускаючи з Онищенка чорних, як вуглини, непримиренних очей.

На Стасюка Павло не ображався. Хлопець був з Прикарпаття. Після війни бандерівці закатували його старшу сестру. Він тоді ще не народився, коли її вбили, і тільки від батьків та людей знав, як порубали її сокирами за те, що вона комсомолка.

На душі в Онищенка під час виступу Стасюка стало недобре. «Зрештою, нічого робити такі співставлення, то був один час, одні комсомольці, тепер часи інші…» — захищався у думках. Але стіна непорозуміння, відчував, усе дужче осипалася і руйнувалася.

Нарешті дали йому слово. Говорити не хотілося. Стояв похнюплений, наче без'язикий. Подумав: «Якби мене отаким побачила Таня! Який жах!» Ніби заглянув на мить у прірву, над якою стояв. Від цього паморочилася голова. Все-таки знайшов у собі сили сказати:

— Я розумію… Моя провина…

Замполіт вийшов з-за столу, став навпроти.

— Скажіть, Онищенко, що з вами? — спитав прямо. Павло відчув бажання відкритися, але не тут, не при всіх.

Однак це бажання зникло так само швидко, як і з'явилося. Певно, не був готовий до такої розмови.

— Може, удома негаразд?

Замполіти вміють угадувати, наче у воду дивляться. Павло поспішив:

— Ні, ні, вдома все в порядку, товаришу лейтенант.

— Доведеться все-таки поцікавитись, — сказав Арутюнов, і Павло лише знизав плечима. Адже вдома — у батька й матері — справді все гаразд. А про Таню як вони довідаються?!

З комсомолу рядового Онищенка не виключили. Стасюк, звичайно, погарячкував. Та в якісь хвилини Павло почував себе дуже неприємно, наче без грунту під ногами.

Його раптом вразила думка, що всі вони служать в однакових умовах, — і він, і члени комсомольського бюро, — і не тільки в нього є своя Таня. Але ж ніхто не страждає так, як він. Певно, теж скучають, нудьгують, тільки вміють тримати себе в руках, не розпускають нюні

Від цієї думки його кинуло в жар дужче, ніж від догани, за яку одностайно проголосували всі члени бюро.

Бюро закінчилось якраз перед вільним, особистим, часом. Петро вирішив написати батькам, щоб випередити офіційний лист із застави.

Сидів у ленінській кімнаті і копирсав ручкою нещасний аркушик паперу. Лист не лягав на душу. Літня задуха обкутувала теплою ковдрою. Паста в кульковій авторучці засихала, і ручка не писала. І чому йому так тяжко з цією Танею?!

Онищенко вийшов на подвір'я і сів на лавочку у своєму улюбленому куточку під буком, за спортивним майданчиком.

Перший вечір їхнього знайомства з Танею іще стояв перед ним. Може, в цьому вечорі розгадка його почуттів, туги, невлаштованості в теперішньому житті, невміння йти в ногу з усіма.

А що було потім?

Коли Вадик почав докоряти, Павло сказав, що зараз піде з Танею геть…

Повернувшись до кімнати, щоб забрати її, помітив незвичайне пожвавлення. В центрі уваги виявилася Таня. Світлана стояла поруч. Атмосфера була наелектризована.

Павло злякався, що зараз станеться щось непоправне.

Але Світлана непогано тримала себе в руках, тільки очі бігали. Павло помітив, що дівчина напружена — ладна будь-що відстояти свою честь перед цією «самозванкою».

«Павло сказав, що скоро будете робити ремонт», — мовби не помічаючи нічого, кивнула Таня на обідрані шпалери.

«Так, — відповіла Світлана, яка не мала досвіду «світських» розмов і щомиті була готова кинутися в бій з відкритим забралом, зірватися на крик. — Через два тижні. А що?»

Таня була спокійною… Невже вона все це робила того вечора тільки із спортивного інтересу? Він збирався потім спитати її.

«Якщо не заперечуєте, — продовжила Таня, — я залишу добру пам'ять. Можу на цих шпалерах, які ви все одно здерете, намалювати вам що-небудь веселе».

Дівчата зашепотіли між собою. «Ну й нахаба», — заздро прошипіла одна. Це був табір Світлани.

«Малюйте, якщо хочете, — повільно промовила Світлана, гарячково підшукуючи потрібні слова для гідної відповіді. — Але в такому разі зроблю ремонт значно раніше».

Це був перший камінь Світлани. І останній. Скільки сил вона доклала, щоб шпурнути його в ціль! На другий її не вистачило. Дівчина повернулася і вийшла з кімнати.

«А це вже ваша справа», — лагідно сказала їй услід Таня і почала малювати.

«Треба піти, — гарячково думав Павло. — Якнайшвидше! Але як це зробити тихо, безболісно? Яка ж я все-таки сволота сьогодні! Я повинен зараз усе відверто пояснити Світлані…» Але розмовляти із Світланою йому дуже не хотілося. Він летів у безодню, і це було приємно.

Він не знав, що Світлана, замкнувшись у ванній, плакала. Розуміла, що «самозванка» дужча від неї, сміливіша, розуміла, що Павла втрачено назавжди, що вже нічого не можна зробити. Нічого!.. Така суперниця — завжди переможець. А вона що? «Свєтка», не більше…

Тим часом Таня витягла із сумочки товстий чорний фломастер, і через п'ятнадцять хвилин уся стіна була помальована чарівними фізіономіями, цуценятами, кіньми, слонами, пальмами…

Умившись, Світлана вийшла з ванної. Сльози немовби очистили її, надали нових сил. Вона змогла з гідністю увійти назад в кімнату і майже ущипливо сказати:

«З вашого дозволу я поставлю герань на місце».

Таня кивнула і вийшла у передпокій.