Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

«Ну, чого ти антимонію розводиш», — тоскно звернувся Павло у думці до єфрейтора. Йому хотілося знову сховатися за завісу спогадів, але Таня уже зникла з думок, ї він, здавалося, став зовсім беззахисним перед холодним поглядом і дошкульними словами Конкіна.

— За Онищенком увесь час спостерігається байдуже ставлення до своїх обов'язків — він наче не на заставі, не поруч нас, а в якійсь іншій галактиці…

— Він з антиматерії, — тихенько підказав хтось.

Павло не помітив, хто саме, але бачив, як миттєва усмішка заграла на обличчях присутніх. І від цього йому стало ще більш прикро.

— Антиматерія міститься по той бік земної кулі, — строго зауважив на репліку Конкін. — Якщо він із потойбічних…

Єфрейтор завважив, як незадоволено поморщився замполіт Арутюнов, і відразу поправився:

— Ніхто не має сумніву, що комсомолець Онищенко — наша людина, радянський воїн, колись з нього виросте справжній прикордонник, але поки що… Ми для того і зібралися, щоб допомогти йому… Так от, мало того, що пропустив порушника, він ще й образив свого начальника, сержанта, старшого наряду…

«Але цей сержант вчинив щодо рядового Онищенка підлість! — у думці говорив Павло, виправдуючись перед собою. — Доніс начальству у вуха. «Бойова дружба!», «Сам гинь, а товариша виручи!». От тобі й виручка! Як же тепер з ним у наряд ходити?!»

— Сержант Пименов доповів про недбалість рядового Онищенка, — говорив Конкін, немов прочитавши думки Павла. — Він вчинив правильно, чесно!

Павло зітхнув і переступив з ноги на ногу. Відчував, що бар'єр нерозуміння, який створився між ним і товаришами, не руйнується, а міцніє. Вони все сприймають інакше, ніж він! Навіщо так загострювати?.. Зрештою, слід був навчальний… Навіть якби пройшов і справжній порушник кордону, ніякої трагедії не сталося б. Його однаково впіймали б, як не біля контрольно-слідової смуги, то десь у селі.

Онищенко розгнівався, і йому знову вдалося упіймати думкою той перший вечір з Танею. Чи не зробив йому зараз цей Пименов таку саму підлоту, як він колись своїй Світлані?

… Потім вони танцювали з Танею. Плівка у касеті магнітофона весь час рвалася. Вадик клеїв і чортихався. Таня сміялася або таємниче мовчала, — все, що вона робила, було прекрасне, але якась штучність, вимушеність відчувалася у її манерах.

Це було схоже на гру. Захопившись цією грою, Павло не помічав, як зловісно перешіптуються у коридорі дівчата, як

Світлана то входить до вітальні, то без причини кидається у порожню материну кімнату.

Потім Вадик побіг до крамниці здавати порожні пляшки і приніс ще одну, повну. Скинувши пальто, викликав Павла у коридор «на кілька слів» і, розтираючи задубілі руки, сказав: «Знаєш, старий, я на твоєму місці зав'язав би, поки не пізно. Так поводитися із Світланою, та ще в її хаті, пробач, не дуже етично. Це — м'яко кажучи. Я шкодую, що привів сюди Таню. Тому частина провини, зрозумій мене правильно, лягає й на мене. Ти того… знайшов би зараз Світлану і потанцював з нею, пояснив би їй як-небудь усе це. Ну, мовляв, жарт був, абощо, розиграш».

«Почекай, Вадику, ти нічого не зрозумів. Це не жарт і не розиграш. Із Світланою справді погано вийшло. Але я не вмію хитрувати. Тому я зараз візьму Таню і піду звідси. Тільки скажи, де ти її викопав?»

«І справді, я не вмію хитрувати, — Павло зраділо вхопився за цю думку і зараз, на бюро. — Тому й сержанту сказав правду в очі. Все, що про нього думаю… Якби я міг їм розповісти про Таню! Але хіба вони зрозуміють мене?!»

Бар'єр взаємного нерозуміння не руйнувався, і Павло силою волі, на мить заплющивши очі, повернувся у милий для нього спогад.

«… Де я її викопав? — перепитав Вадик. — Минулого року я працював на кіностудії асистентом оператора. Ти знаєш, вони давали мені характеристику в інститут. Там тоді працювала і Таня, асистентом художника по костюмах. В одній знімальній групі зі мною. Звідти її знаю. Йшов сюди — зустрів випадково. Була вільна, і я запросив, тепер дуже шкодую».

«Вона художниця?»

«Та ні. Вчилася у художньому інституті два місяці. Покинула. Сама не знає, чого їй треба… А малює вона гарно. Взагалі особа дуже своєрідна, навіть чудернацька! Ніколи не мав з нею жодних справ — тут можна чекати чого завгодно, тільки не спокою, а я людина мирна, тру-ля-ля, і люблю навколо себе тихих. Отже, не раджу… Одне слово, обережно, старий! З нею ти можеш втратити власну індивідуальність, — розсміявся Вадик. — Ти їй не підійдеш, не ображайся. Не по твоїх зубах… Краще поговори із Світланою і все владнай».

«Не хвилюйся за мою індивідуальність. Я не люблю дуже тихих, ти помилився. Це те, що мені потрібно Гаразд, ми з нею зараз підемо вдвох…»

Павло слухав секретаря бюро і говорив собі, що згоден з будь-якими докорами, прийме найсуворішу кару, але ніколи не примириться із підступністю, хитрощами, викрутасами…

Звичайно, сержант Пименов іще раз довів начальству свою службову запопадливість. Але самоутвердження себе на кістках товаришів він, Павло Онищенко, вважає підлим.

Після Конкіна виступав сержант Пименов. Павлові так не хотілося слухати його, що навіть відвернувся лицем до стіни. Потім подумав: «Чого це я, наче шкідливе кошеня!» — і втупився в сержанта поглядом.

Між ними стояла незрима, але висока, глуха стіна. Через неї Павло не чув слів Пименова, тільки бачив, як ворушаться його губи. Наче в німому кіно…

Але раптом Онищенко відчув, що стіна ця починає руйнуватися. Власне, не раптом — Павло передчував такий