Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

468
0
10.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921" автора Олександр Іванович Удовіченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Наука, Освіта / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 63
Перейти на сторінку:
сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50-60 багнетів. Усі бійці трималися до того моменту, поки тифозна гарячка не валила їх з ніг. З неймовірними зусиллями частини Української Армії, відбиваючись від ворога, що постійно насідав, відходили на захід до польського кордону. 22 листопада рештки Української Армії з боєм залишили Проскурів, а 26 листопада зосередилися в районі Старокостянтинова. Українська Армія була цілковито ізольована. З півдня і сходу по її слідах ішла Добрармія, з заходу – польські корпуси, а з півночі – Червона Армія. Становище нашої армії ставало трагічним і безнадійним. Перед нею були дві можливості: або здатися на ласку білих чи червоних москалів, або перейти кордон Польщі, де вона буде обеззброєною.

Командування армії тим часом вирішує відвести рештки дивізій у район Любара – Острополя. 1 грудня частини зайняли вищезгаданий район.


Розділ 32
Загальна ситуація. – Епідемія тифу. – Причина наших невдач. – Що далі робити? – Прорив фронту білої і червоної російських армій та похід Української Армії в запілля ворога

Загальна ситуація на Правобережній Україні на 1 грудня 1919 року була такою:

Добрармія зайняла лінію фронту: Київ-Козятин-Старокостянтинів. У запіллі Добрармії, як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні, оперували українські повстанці. Відновив свої акції й відомий бандит Махно. В запіллі Добрармії російська "біла" адміністрація жорстоко й беззаконно поводилася з українським населенням. Українська інтелігенція і селянство стали об'єктом переслідувань і особливо терпіли від так званих карних експедицій. Пізніше ті жидівські погроми, що їх робила Добрармія, приписано було Українській Армії чи повстанцям. На фронті Добрармії ситуація була дуже небезпечною. Червона Армія розпочала контрнаступ; під її ударами війська Добрармії мусили залишити Харків та взагалі розпочати відступ на південь на всьому фронті. Добрармія не мала резервів, щоб кинути їх у головному напрямку на Москву. Звичайно, такими резервами могли бути ті сили Добрармії, що билися проти Української Армії. Ці сили могли б остаточно вирішити долю боротьби накористь Добрармії, але генерал Денікін вирішив у першу чергу знищити Українську Армію. В своїх політико-стратегічних розрахунках генерал Денікін жорстоко помилився. Він вважав, що притисненням решти Української Армії до польського кордону ця остання буде ліквідована, але не взяв до уваги головного: психологічного чинника, національного піднесення українського народу. В той час як знесилена Українська Армія, перебуваючи в районі Любара, здавалося, була ліквідована, справа боротьби за незалежність України перейшла до рук повстанців (1), за якими стояв увесь український нарід. Вони продовжували ту національну боротьбу, яку не могла на той час вести Українська Армія. Тримаючи 25 000 бійців на Правобережній Україні та відмовившися від співпраці з Українською Армією проти більшовиків, генерал Денікін сам прирік долю всієї своєї армії.

Червона Армія, як ми зазначали вище, зосередившись головними силами в районі Житомир - Коростень, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого крила, з боку Києва. На правому ж крилі, в бік поляків, вона тримала заслін у районі Звягеля. Взагалі її фронт проходив по лінії Київ - Бердичів - Шепетівка. Як видно, свій рух на південь вона стримувала, чекаючи на наслідки подій на Лівобережній Україні.

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після довгих пертрактацій з українським командуванням й Урядом зайняли нейтралітет стосовно Армії УНР, хоч польські роз’їзди вряди-годи заходили в смугу розташування нашого війська, викликаючи поважні непорозуміння. Український Уряд вислав спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, давши делегації повну власть в разі можливості договоритися про спільну акцію проти червоних москалів. Перша фаза цих переговорів відбувалася в атмосфері не дуже сприятливій, але ці розмови вже творили грунт для дальшого порозуміння між Україною і Польшею.

В кінці 1919 року Українська Армія разом з Урядом та урядовими установами зосередилися в районі Любар – Остропіль. Само собою постає питання, чому Об'єднана Українська Армія (Галицька і Наддніпрянська) в складі до 80 000 бійців при 250 гарматах потерпіла поразку? Чи бракувало їй героїзму, організованості, вмілого управління? Наш короткий нарис боротьби Української Армії може посвідчити, що їй не бракувало героїзму. Жодна з армій, що боролися за визволення свого народу,як, наприклад, естонська, литовська, латвійська, фінляндська, не була в таких жахливих умовах, як УкраїнськаАрмія. Ізольована, без стратегічного запілля, вичерпавши всі запаси зброї й амуніції, Українська Армія боролася буквально голими руками. Вище керівництво перебувало в руках найкращих і досвідченихстаршин генштабу, які набули слави ще за часів Великої Війни.

Але чи могла цяармія навіть під проводом досвідчених керівників, за такого матеріального стану, в якому вона перебувала, маючи перед собою дві московські армії – білу й червону, – а ззаду – незабезпечене запілля з боку поляків, подолати ворога? Вже в вересні 1919 року в рядах армії вибухнула епідемія тифу, яка в листопаді звалила щонайменше 3/4 складу козаків і старшин. Повна відсутність медикаментів, брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих шпиталів не давали змоги боротися з цією пошестю. Врешті, яким тоді був український шпиталь? Хворих вояків клали на підлозі, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і дверей, при 15-ступневім морозі.

Там, де шпиталь міг помістити 100 хворих, тепер їх було до 2000; при них – один лікар та два-три санітари без медикаментів. Медичний персонал із великою самопожертвою виконував свої обов’язки, але його також нищила хвороба. Часто-густо хворі мусили обслуговувати самих себе. Трупи померлих кілька днів лежали незабраними. Ті вояки, що вже видужували, викопували у замерзлій землі ями та скидали туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід, бруд, воші – ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови "лікування" призвели до того, що більшість хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками. Тихо, без нарікань і скарг, із надзвичайним, нелюдським терпінням вояки переносили свої страждання. Кожний із них, хто міг уже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та приєднатися до неї. Вже на 1 листопада 1919 року із загальної кількості хворих померло до 10 000 вояків. Протягом зими 1919-1920 року кількість померлихвід тифу дійшла до 25 000.

Щодо населення, то на Правобережжі до 50 відсотків його також лежало в тифі.

1 ... 42 43 44 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"