Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

не приходив вчасно. Ніколи не дотримував слова. Зомбі, довіритися якому неможливо. Чоловік, який збуджувався лише тоді, коли бачив дилера. У цьому розумінні він був такий самий, як і ті, кого він переслідував. Усяка нечисть, правопорушники та мерзотники. Усі ті, чия увага зосереджена на всьому темному, злочинному, незаконному. Він міг передбачити їхні рефлекси, думки, логіку. Бо він був ними. Високим коефіцієнтом розкриття злочинів він завдячував саме цьому. Він був злочинцем серед інших злочинців. А немає ліпшого мисливця, аніж той, який полює на своїх ближніх…

Волокін гортав і гортав досьє — частина його свідомості відзначала кожну дату, кожен вік, кожну прикмету. І водночас перед нею пробігало його життя наркомана з усіма жахіттями та кошмарами.

Амстердам. 1995 рік. Він у великому приміщенні якогось покинутого складу. Коли його товариші по кайфу помітили, що один із них прийняв завелику дозу, в них виникло лише одне бажання — позбутися трупа. Їм не хотілося мати в кімнаті мерця, мати ускладнення. Але це бажання було розмитим, нечітким. Бажанням людей, одурманених наркотиками. Це він, Волокін, хоч і перебував тоді під дією героїну, зробив необхідну справу. Він знайшов пластиковий мішок на останньому поверсі того пакгауза. Загорнув мерця в нього, а потім скинув у чорні води річки, що була під фундаментом того приміщення. Щоночі він бачив цей дивний саркофаг, який гойдався, пливучи в темряві. Він чув, як шарудить пластиковий мішок на хвилях, і чув мовчанку інших наркоманів, що дивилися, як їхній товариш пливе за течією. Такий бридкий похорон чекав на них усіх. Геть усіх. Смерть анонімна, гидка, мерзенна, яка прийде завтра або через кілька років. Волокіну тоді ще не виповнилося й сімнадцяти.

Він пригадав також свою іспанську наречену, з якою познайомився в Танжері, куди прибився в надії знайти дешевші наркотики. Їхня історія тривала дуже недовго. Дівчина заблукала в старій мусульманській частині міста в пошуках дози. Її знайшли зґвалтованою, з черепом, пробитим каменюкою.

Він довідався про це від інших наркоманів — вони повторювали її ім’я пошепки, блукаючи по базару. Був один шанс із двох, що це правда. Волокін пішов до шпиталю і знайшов там дівчину. Їй зробили трепанацію черепа. Половина її голови була поголена. Коли він увійшов до палати, вона не впізнала його. Їй видалили ту частину мозку, в якій вона зберігала інформацію про нього. Так він тоді подумав. Для неї він уже не існував. І справжнім запитанням, що постало перед ним у тому освітленому сонцем коридорі, було: а для кого він узагалі існує?

Інші спогади.

Інші бридкі пригоди.

Париж. Нескінченне чекання дилера. Зрештою Волокін іде до його майстерні — той молодик був нібито художником. Знаходить його непритомним — той здригається в корчах у стані великого передозування. Треба попередити пожежників, викликати швидку допомогу. Натомість Волокін нишпорить у кімнаті, шукаючи невеличкі згорнуті папірці. Коли знаходить їх під паркетиною, то відразу робить собі укол у ванній. І лише після цього збадьорюється духом. Викликає поліцію, щоб подбала про допомогу.

Він чекає її, маючи в кишені п’ятдесят грамів наркотику, вдаючи, ніби той, хто конає, — його інформатор.

Наркомани. Вони завжди намагаються зберігати вигляд нормальний, приязний, відкритий. Вони вдають, ніби підтримують з іншими людьми звичайні, приязні й цікаві стосунки. Вони завжди й за всіх обставин переконують інших людей, що їм весело й добре з ними. Але немає нічого менш правдивого. Почуття наркомана не заходять надто далеко. Його запитання, його міркування ніколи не спроможні подолати невидимий мур — мур наркотичної залежності. Він або має наркотик, або не має. Це єдина проблема, що його обходить. Він сам спав із дівчатами тільки тому, що вони постачали йому наркотик. Він лестив багатим йолопам, бо вони організовували вечірки, на яких він міг познайомитися з потрібними йому людьми. Він обкрадав ув’язнених, дилерів, товаришів.

О, прокляття!

Волокін упав на полицю з архівами. Могутній спазм переламав його навпіл. Він подумав, що зараз почне блювати. Але ні, конвульсія відпустила його. Він зіп’явся на одне коліно, тоді як струмінь жовчі обпік горло, наче напалм.

Він посміхнувся. То була посмішка скелета. Він ніколи не зможе вийти із цього стану, поки не прийме наркотик. Наркотик став частиною його найглибшого метаболізму. Коли він думав про свій стан, то порівнював себе з діабетиками. Він перебував у однаковій із ними ситуації. Він страждав від психологічної недостатності. Мав у крові хворобу, дисфункцію, яку міг вилікувати лише наркотик. Якщо ця чорна діра не була від самого початку психічного походження… Але хіба йому, власне, не все одно? Його світ, його спокій перебували на кінчику голки. Хіба можна дорікати діабетикам за те, що вони впорскують собі інсулін? Або хворим на депресію за те, що вони приймають антидепресанти?

Ухопившись рукою за відкриту шухляду, він спромігся зіп’ястися на ноги. Попри тремтіння, яке трусило все тіло під костюмом, дав собі обіцянку: він нічого не прийматиме доти, доки не знайде винного в убивстві Ґетца. Малий хлопчина, він це знав, він це відчував, вирішив помститися тому, хто його скривдив. Він не прийме жодного грама героїну, поки не знайде того хлопчину. Не для того, щоб заарештувати, а щоб урятувати…

23

Діти-вбивці.

Діти жорстокі, небезпечні, діти, одержимі манією підпалів.

Підлітки — серійні вбивці, озброєні до зубів.

Каздан уже другу годину сидів перед екраном.

Зовсім недавні факти поставали перед його внутрішнім зором.

2004 рік, Анкуртвіль, департамент Приморська Сена.

П’єр Фоліо, чотирнадцяти років, убиває пострілами з рушниці матір, сестру, маленького брата, а потім і батька, переглядаючи після кожного вбивства відеокасету «Шрек».

1999 рік, Літлтон, штат Колорадо.

Ерік Гаріс і Дайлен Клібольд сіють паніку в ліцеї Колумбія, стріляючи чергами з автоматичних пістолетів у класах. Вони вбивають учителя й дванадцятьох школярів, ранять близько двадцяти інших осіб,