Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

791
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 138
Перейти на сторінку:
class="p1">– Зробимо. Тим паче я сама подолянка.

– Он воно що! – приязно посміхнулася пані Віра. – А де ви живете, якщо не секрет?

– Не секрет, звісно. На Набережно-Хрещатицькій.

– А-а-а, он як… Ні, ми жили трохи далі від Дніпра.

– Де саме?

– Сподіваюсь, побачите, – якось ухильно відповіла пані Віра.

Однак її сподівання не справдилися. На Поділ обидві жінки вирушили у перший же вечір, коли інші гості лишилися відпочивати з дороги в готелі. Проїхали метро до Контрактової площі, далі пішли пішки. По дорозі затрималися біля кінотеатру «Жовтень». В фойє не зазирали, лише постояли біля входу на вулиці Костянтинівській. Нарешті гостя тихо мовила:

– Коли я була молодшою від вас, цей кінотеатр називався «Третім Комсомольським кінотеатром на Петрівці»… Ми сюди ходили з друзями, так. Пам’ятаю навіть, як одного разу перед нами виступав сам великий Довженко! Себто, це тепер він великий, а тоді був звичайним режисером.

Помітивши мимовільні сльози в куточках її очей, перекладачка поквапилася запитати:

– А чому кінотеатр на Петрівці? Адже Петрівка – це…

– Бо до війни весь Подільський район перейменовували на честь товариша Петровського, тому й кінотеатр – на Петрівці.

Далі пані Віра привела перекладачку на ріг вулиць Ратманського[53] та Фрунзе, де й зупинилася немов укопана перед багатоповерховим панельним будинком, безпорадно кліпаючи очима.

– Ви тут жили? – обережно поцікавилася Ельвіра. Й почула у відповідь:

– Точніше десь на цьому місці. Боже, як же все тут змінилося! Боже, я ж тут уже нічого не впізнаю… Нічого… Анічогісінько! У мене є… а може, була молодша сестра Ніна. Можливо, ще й досі жива наша мама, тому я сподівалася відшукати… Але оце все… Оце!..

Пані Віра ще раз озирнула панельну багатоповерхівку, з безнадійним виглядом кивнула і мовила коротко:

– Поїдемо назад.

Вони повернулися до готелю, де Ельвіра була змушена відповідати завченими фразами на претензії гостей, чому їх поселити в готелі «Москва» і хіба не можна було підібрати для їхньої делегації готель з більш оковирною назвою. Далі все пішло за програмою: оглядова екскурсія Києвом наступного дня, потім виїзд з готелю, Річковий вокзал на Дніпрі, теплохід, коротке плавання до Канева.

Кульмінаційна подія всієї поїздки відбулася саме сьогодні: вшанування пам’яті Тараса Шевченка… букети квітів… вишиванки… урочисті промови… Усе сталося належним чином, як і мало б статися. При цьому поточних клопотів, пов’язаних з різноманітними оргмоментами, на Ельвіру впало стільки, що вона й думати забула про всі сторонні речі. Зокрема, про гостю, з якою пару днів тому ходила вулицями Старого Подолу. Як раптом…

– Ніно?!

– Віро, ти-и-и?..

Перекладачка озирнулася на здивовані вигуки, що пролунали за її спиною майже одночасно, й побачила, що та сама «особлива» гостя – пані Віра – завмерла навпроти пересічної, цілковито «радянського» вигляду бабці, плечі якої пригнув невидимим тягарем до землі вантаж суворих життєвих випробувань і поточних клопотів.

– Ніно, що ти робиш тут, у Каневі?! Чому ти не в Києві?! – спитала здивовано гостя, як слід надивившись на співрозмовницю.

«Невже це її молодша сестра?! Адже пані Віра сама казала, що є старшою», – встигла подумати Ельвіра, коли згорблена бабця нервово постукала по асфальту подертим дерев’яним ціпочком, на який спиралася, та напружено прохрипіла:

– Я тут живу.

– А де наша мама?..

І тут з молодшою сестрою пані Віри сталася дивовижна трансформація: з видимим зусиллям відштовхнувшись від свого ціпочка, вона випросталася, розправила зігнуті плечі й загорлала так, що на неї озирнулися всі мимовільні свідки зустрічі двох сестер, включно з усією закордонною делегацією:

– Де наша матусенька, питаєш?! А чому це раптом зацікавило тебе зараз?! Чому це не цікавило тебе тоді, коли ти, посіпака фашистська, тікала за кордон слідом за своїми паскудними хазяями!

– Ніно, Ніно, ти про що?! Яка ж я посіпака?.. Отямся!.. – спантеличена несподіваною злістю рідної сестри, спробувала напоумити її пані Віра. Але звісно ж, ця жалюгідна спроба виявилася марною.

– Ти! Посіпака фашистська! Курва бандерівська! – загорлала «радянська» бабця іще дужче. – Ви тільки погляньте на неї: у вишиванку вона вирядилася, бачте… Та недарма ж твоя вишиванка червоно-чорним розшита: червоні нитки – це кров наша, а чорні – це попіл від наших міст і сіл, спалених твоїми фашистськими хазяями! А ти їм прислужувати пішла!.. А вони тебе за це із собою забрали!.. А тепер якого біса приперлася?! Анумо геть забирайся з нашої землі, сволото! Ге-е-еть!

І здійнявши свій ціпочок високо над головою, немовби то був Караючий Меч в руці Батьківщини-Матері, бабця зробила крок до пані Віри. Оскільки ніхто не очікував від неї такого, здавалося, зараз станеться невідворотне… Але наступної ж миті ноги старенької підломилися в колінах, і потягнувшись вільною рукою до серця, вона впала на вуличний асфальт безвільним лантухом.

– Лікаря… – перелякано прошепотів хтось.

Дніпропетровськ, початок червня 1995 року

Погляд Генріетти Густавівни був сповнений болю і страждань, що зовсім не дивно: адже на лівій щоці у неї сидів здоровезний комар, прозоре черевце якого просто на очах наливалося червоною кров’ю паралізованої жінки. Скосивши очі донизу, вона прекрасно бачила комашку, проте зігнати її була не в силах, попри найпалкіше бажання…

– Що, Густавівно, мучаєшся? – презирливо спитав Арнольд, який тепер звертався до матері тільки у такому тоні. – Ну нічого, нічого, терпи, від тебе не убуде… Чи тобі шкода цієї крапельки крові для цієї комарихи?.. До речі, ти знаєш, що кровопивством займаються виключно комарині дівчата?! Знаєш чи ні?..

В материних очах не було нічого, окрім німого прохання зігнати нарешті кляту комашку. Однак Арнольд продовжив незворушно:

– Нічого, нічого, потерпи, не жмотися. Комариха виссе трішечки твоєї крові, й у тебе на одну мізерну крапочку знизиться кров’яний тиск. А це невеличке кровопускання вбереже тебе від повторного інсульту. Розумієш, Густавівно?! Можливо, якби тебе вдруге шляк трафив, ти би швидше подохла й нарешті звільнила мене від необхідності сидіти з тобою, примусово жевріти в клятих чотирьох стінах нашої вбогої халупи, яку всі вважають розкішним окремим приміщенням!.. Звісно, ти й без того подохнеш рано чи пізно…

Арнольд критично оглянув матір і констатував:

– А втім, ти, схоже, збираєшся назло мені подихати пізно, а не рано… Шкода, дуже шкода! Я б нарешті вирвався із цього примусово-добровільного ув’язнення та придумав, що робити зі своїм життям. Бо якщо зараз комариху цю вбити… Бач, яка справа: це ж доведеться тебе по щоці ляснути! А як я промажу й поцілю в твоє око?! В твоє б***ське ненависне око я-а-а-ак вріжу щосили!.. Що тоді буде, Густавівно, ти розумієш?! У тебе око витече, потім загниє, і ти нарешті подохнеш. Так, подохнеш!

1 ... 42 43 44 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"