Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Ти викрала мою дитину! Ти викрала мою дитину!

Відпустивши дівчинку, я спантеличено слухаю, як її мати звинувачує мене у жахливих речах. Дівчинка — ані звуку, просто дивиться на мене, коли вони удвох розчиняються у натовпі. Все це відбувається так швидко, що я й рота не встигаю відкрити. Тому рушаю услід, бажаючи все пояснити, і вдивляюся в кожне обличчя, прагнучи знайти цю жінку.

А тоді в моїх жилах холоне кров.

У супроводі Кліва та Нестора, прямісінько до мене крокує мій батько, позаду — ще з десяток інших членів екіпажу. Натовп, хоч і охоплений своїми турботами, миттєво їх помічає і розступається — аякже, Гадюка йде. Поки й мене не помітили, опускаю голову і швидко йду в інший бік, намагаючись не привертати до себе уваги.

А ось і Ґрейс. Перш ніж випустити величне створіння у повітря, вона нашіптує океанському грифу координати, які їй передав Бронн.

Я підбігаю до неї.

— Мій батько тут!

Вона моментально оглядається.

— Де?

— Ліворуч від мене, і він не один.

— Вони напевне знають, що ми тут, — вона хапає мене за руку. — Бігом!

Ми щодуху тікаємо. Спершу ховаємося за прилавками, а потім, пригинаючись, біжимо туди, куди відправився Бронн — на пристань. Коло води натовп рідшає — люди прямують на Острів, а не навпаки, тож скоро ми втрачаємо прикриття. Я помічаю Бронна в той самий момент, що і мій батько.

Батько вихоплює свого пістоля і стріляє.

Довкола здіймається вереск.

Для мене ж час ніби завмер, і мозок опрацьовує усякі варіанти. Онде стоїть батько, і в моїх силах його негайно зупинити. Якщо я підійду до нього і вб’ю. Проте навіть після всього, що він мені вчинив, я не певна, чи зможу. Тільки не його! Не мого батька… Крім того, раціональна частина мого мозку роз’яснює мені, що кількісно Змій значно більше. І якщо розпочати колотнечу, нас просто схоплять і приріжуть, а це нікому не допоможе.

Тому я тікаю — так швидко, як тільки можу, прямісінько до пристані, пригинаючись від пострілів у мій бік. Бронн неозброєний, але батько надто далеко, щоб у нього влучити. Поспіхом відв’язуючи весельного човна, Бронн гукає нам із Ґрейс — мовляв, покваптесь.

Як тільки ми забігаємо на пірс, Бронн сідає за весла, глибокі вимахи швидко несуть його від берега. Не гальмуючи, я стрибаю з края пірса у човен, а за мить на мене звалюється Ґрейс.

— Пригніться! — наказує Бронн, коли у нашому напрямку лунають ще декілька пострілів.

— То що? Ти таки з нами? — промовляє Ґрейс, коли всідається.

Бронн спопеляє її поглядом.

— До якого саме ти тримаєш курс? — Ґрейс розглядає кораблі, намагаючись прорахувати Бронновий план.

Мене ж більше тривожить, як близько від нас мій батько. На мій превеликий жах, він зі своїми розбійниками вже заплигують в інші човни.

— Катер? — Ґрейс не просто здивована, вона не може у це повірити: — Фіорд?

Вона здогадалася, що задумав Бронн, і їй стало якось невесело.

Бронн навіть і не думає сперечатися.

— Це єдиний спосіб випередити їх.

— Ти навіжений! — каже вона, але її явно захоплює ця смілива ідея. Ґрейс нахиляється вперед до Бронна й витягує пістоль з-під його пояса, потім граційно обертається і стріляє в мого батька. Ми уже відірвались — Бронн вправніший за них усіх весляр — і навряд чи в нас влучать, тому встаю на повний зріст, готова стрибнути на борт судна, до якого ми швартуємося.

Видряпуємося на борт вітрильника й падаємо на палубу. Маленький і вузький, але швидкохідний і маневренний, катер облюбували торговельні перевізники для доставки товарів по всіх Островах — він може триматися ближче до берега й уникати невеликих рифів. Насправді жоден при здоровому глузді й не подумає випробувати окреслений Бронном маршрут, на це здатні лише справжні відчайдухи — себто ми.

Бронн кидається до штурвалу, я піднімаю якір, а Ґрейс випростовує акуратне трикутне вітрило, яке миттєво ловить вітерець.

Батько зі своїми людьми знову заходиться стріляти, тож щоб уникнути попадання, ми низько пригинаємося — водночас з тим наш катер різко крениться на правий борт, ховаючи нас з їхнього поля зору. Трохи далі від берега заякорилися ще декілька катерів, і це лише питання часу — коли саме Змії їх привласнять та продовжать переслідування. Ми йдемо на північ, притиснувшись до берегової лінії, оскільки простуємо до Скеррікат Фіорд — вузенької протоки через Острів. Століттями могутні течії пробивали собі шлях крізь скелі, утворивши канал, що має привести нас на край фіорду до тунелю в горі, а через нього — у відкрите море. Такий маршрут значно коротший, ніж якби ми огинали весь Острів, але у воді — купа гострих-прегострих рифів, і пройти тут майже неможливо.

Коли ми наближаємося до протоки, мої очі від жаху мало не вискакують з орбіт. Навіть з цієї відстані я бачу шпильчаки скель, що пронизують хвилі, мовби мечі, і мені бракне уяви, яким дивом ми там прослизнемо. Втім якщо на світі знайдеться один моряк, достатньо відчайдушний, щоби випробувати долю, то це тільки Бронн. Він спокійно спрямовує туди катер і крутить штурвалом легко й невимушено, маневруючи довкола вбивчого каміння — воно шматує корпус — так, ніби це просто морська піна. Я озираюся назад і бачу Змій у нас на хвості. Жоден із них не похвалиться такою майстерністю, як у Бронна, але вони не відстають — бо вдало імітують його манеру.

Ніхто не задається очевидним питанням: як мій батько знайшов нас? Якщо вдасться утекти, буде час це обміркувати.

Біда у тім, що коли ми навіть прорвемося крізь рифи, то потрапимо у фіорд — вузький хвилястий водний канал, по обидва боки оперезаний кручами. Там десятки малих острівців — вони теж, як і рифи попереду, зароджують в тобі сумніви, чи достатньо маєш духу і розуму випробувати долю на цій вихлястій переправі. Зате якщо у цих водяних лабіринтах вдасться загубити батька та його Змій, ми врешті вирвемося у відкрите Східне Море й безперешкодно візьмемо курс на Шостий Острів. Принаймні, гадаю, саме так міркує собі Бронн.

Ми з Ґрейс спустошуємо ящики у пошуках зброї. Я знаходжу пістоль і жбурляю його Ґрейс.

Поки вона перевіряє заряд пороху, я підходжу до Бронна й питаю:

— Чим я можу допомогти?

— Стань за штурвал!

— Що? — він може бути як завгодно навіженим, щоб