Читати книгу - "Житія Святих - Червень, Данило Туптало"

Й ображав святого папу, називаючи його спільником ідолопоклонників. Сам же, відмовившись від нього і здобувши собі трохи однодумців, став другим папою в Римі. З того єресь новатіян поширилася всюди, досягла Олександрії й аж до святого Кирила затрималася там з примноженням у ній й инших ворожих для правовір'я діянь. Хрещених католично знову хрестили (те ж й инші єретики робили в той час: зваблених перехрещували у свою віру), не допускали другого шлюбу, називаючи те гріхом перелюбства, й инші дурниці у їхньому тлумаченні були. Тих-бо єретиків Кирило святий на початку патріяршества свого вигнав з Олександрії разом з єпископом їхнім Теопемптом. Тоді озброївся і на бісів, щоб вигнати їх із мешкань їхніх. Є-бо недалеко Олександрії одне місце, назване Канопос, що лежить від града за дванадцять стадій; при ньому близько є инше місце, назване Манутин (раніше то було село). Там було давнє капище і мешкання бісівське, і страшне було те місце — багато духів нечистих там жило. Коли ще був живий Теофіл Патріярх, хотів очистити місце те від бісів і зробити його місцем святим для славослів'я Божого, але перепон в нього було багато і кончина смертна зблизилася — не зміг наміру свого довести до здійснення. Святий же Кирило, престолу Теофілового наступник, почав про те піклуватися й молився до Бога дуже, аби подав йому згори допомогу і силу на здолання і прогнання з місця того нечистих духів. Явився ж йому у видінні ангел Господній, наказуючи, аби приніс на місце, що Манутин називається, мощі чесних святих мучеників Кира та Йоана — і втече звідти бісівська сила. Зробив те Кирило святий скоро: переніс у Манутин мощі святих, збудувавши там церкву в їхнє ім'я. І зразу втекли звідти нечисті духи, і стало те місце джерелом зцілень, що з мученицьких мощей подавалися. Вигнавши із передмістя олександрійського невидимих бісів, Кирило святий піклувався і про сам град, щоб очистити його зовсім і від видимих бісів, тобто христоненависних юдеїв, — їх же незліченна кількість віддавна в місті тому жила. Ще з часів Олександра Великого і заснування Олександрії оселився там рід жидівський, і примножився, і всіляко пакостив християнам таємно і явно, ненавидячи Христа і христойменних людей вельми. Злі і шкідливі були для града єретики вищезгадані, але незрівнянно зліші й шкідливіші були ці вороги, які не лише ворогування і збентеження сіяли, а й кровопролиття та убивства багато діяли. Святитель же Божий, прикликавши до себе архисинагогів їхніх, переконував, щоб заборонили народові своєму і відвернули його від таких злодіянь. Ті ж не лише були невмолимі, а й на більше зло зрушилися.

Була в місті церква, що називалася Олександрова, бо Олександр-єпископ збудував її, велика і прекрасна. Одного разу юдеї зібралися, озброєні, як на війну, і, коли настала ніч, вчинили крик на вулицях міста між домами християнськими: "Церква горить Олександрова!" Християнські ж люди, те почувши, спішили з дому свого вибігти на пожежу, щоб загасити церкву. І хто з них із воріт дому свого виходив, зразу їх юдейська немилостива рука несподівано мечем тяла чи списом або ножем проколювала — чим-небудь убивала. І вбито було в ту ніч християн багато. Коли ж настав день, довідався про те святіший патріярх Кирило, і сповнився жалю великого, і шукав суду на тих юдеїв, що були починателями зла. Але єпарх міський Орест, хоч і християнин був вірою, маючи якесь на святого зло, помагав юдеям і захищав убивць. Сам-бо Кирило святий з багатьма християнами до соборища юдейського пішов, і вигнав із града всіх юдеїв, і мешкання їхні зруйнував, і соборище їхнє спалив. Єпарх же великого гніву сповнився на святого, почав кривдити свояків і родичів його, й инших знатних громадян, які трималися патріярха. Єракса, граматика, мужа чесного, на позорищі оголивши, бив без жалю. І було велике між єпархом і патріярхом протистояння. Святіший-бо патріярх християн захищав, а єпарх помагав юдеям. І писали обидва, кожен від себе, до царя Теодосія (молодшого), допоки від нього прийшов наказ, що цілком забороняв юдеям бути в місті. Тим часом піднявся між людьми галас і бунт, що й невинні смерть прийняли.

Була в Олександрії дівчина одна, на ім'я Іпатія, благовірна і добродійна, донька Теона Філософа. Життям і премудрістю була славна, у дівочій чистоті без усілякого гріха провадила дні свої. Філософії ж батько навчив її з юности, і настільки вона в любомудрії була вправна, що перевищувала всіх філософів тих часів, як же про неї Сисиній-філософ, єпископ Птолеміядський, і Свида розповідають, багатьма похвалами її прославляють. Через те й заміж вийти не захотіла, щоб без перепон філософією і книгами займатися, а найбільше через любов до Христа берегла дівство своє. І всі шукачі любомудрости звідусіль сходилися до Олександрії, аби побачити премудру діву Іпатію і почути її премудре учення. І була вона вчителькою багатьом. Шанувала ж її вся влада, духовна і світська, і всі люди, і багато хто доброї її поради дослухався. Вона, бажаючи між патріярхом і єпархом мир учинити, приходила до обох з покорою і смиренням (можна їй було на потребу з дому свого виходити і перед лице влади являтися) і премудрими словами схиляла їх до примирення. Шукав же і святіший патріярх способу, як би примиритися з єпархом, але той, дотримуючись поганих звичаїв, ані чути не хотів про примирення. Якось, коли поверталася колісницею дівчина та звідкілясь додому, бунтарі, що ненавиділи мир, напали на неї, витягли її з колісниці, роздерли на ній одяг і били аж до смерти. На тому не зупинилася їхня звіряча лють — на мертве дівоче тіло лютували, потяли його на частини і на місці, що називалося Кинарон, спалили. І був усім олександрійцям, а найбільше людям, у повчаннях любомудрим, великий за тою дівчиною жаль. У той бунтівливий час ченці гори Нитрійської, чувши про те, що було в Олександрії, сповнилися ревности. Зібралося до п'яти сотень мужів і вийшли з пустелі. Прийшли в град на захист патріярха. Трапився ж їм назустріч єпарх, що їхав колісницею, — вони ж почали кричати до нього, докоряючи йому і дошкуляючи, елліном та ідоложерцем називаючи, бо він раніше вірою був еллін, недавно ж хрещення в Царгороді прийняв. Один з тих ченців каменем кинув у нього і вдарив його в голову. Збіглося ж багато людей — відійшли від нього ченці, а слуги єпархові одного з монахів, на ім'я Амоній, взяли. Єпарх же, думаючи, що патріярх ченців на нього намовив, більшого гніву сповнився і мучив