Читати книгу - "Нічний репортер"

— Кварцяний?

— Йо. Каже, їдна файна кобітка хоче розлучитися зі своїм чоловіком, але якось так делікатно, щоб комар мусі носа не заточив. І для цієї шляхетної мети найняла його, аби він вистежував і знимкував усі походеньки чоловіка з коханкою. Я так зрозумів, що вона воліла б його шанувати в могилі, а розлучення — то найменше з лих. Я й питаю: «Чи то часом не про Томашевича мова?». — «Про Томашевича». — «Але який то стосунок може мати до мене?» А він каже: «Цілком випадково я знайшов на віллі Томашевича в повітці, де вони дрова тримали для коминка, оці газети». І кладе переді мною газети, в яких вирізані слова і букви. — Він вийняв з шухляди й поклав переді мною жмут газет. — Га? Як тобі то? Тут в моїй голові відразу закрутилися всі шрубочки. Отже, ті листи змай­стрував сам Томашевич. І фотками його ніхто таємничий не шантажував, бо ті фотки мала в розпорядженні його рідна жінка. Він мені збрехав.

— І ви тоді вирішуєте з ним побалакати? А для цього посилаєте когось, аби змусив Емілію зателефонувати Томашевичу. А перед тим організовуєте мені всі умови для написання скандальної статті. Отже, це ви на тих світлинах з борделю.

На його обличчі засвітилася цілком дружелюбна усмішка.

— Так, то я, — кивнув він.

— Але Емілія не зателефонувала. Тоді хто?

Він вдав неабияке здивування:

— А чо ти вирішив, що вона не зателефонувала? Бо вона так сказала?

— Ні, бо якби послухала і зателефонувала, то була б замішана у вбивство. Була б з вами одна команда. Навіщо б її було убивати?

— Маєш рацію, — погодився він. — Ми знайшли таку, що зателефонувала.

— Аґнєшку?

— Може, й Аґнєшку. А може, й Ірену. — Він виразно дрочився зі мною.

— Отже, в двері задзвонила дама, яку ви привезли з собою.

— О! — пожвавився він. — Звідки відомо, що ми її привезли?

— Ну, ми теж дещо розкопали. Ви її привезли і відвезли. Вас бачили на «паккарді». Чотирьох чоловіків і одну жінку. Це вона зателефонувала, потім натиснула ґудзик на дверях, а за нею ввірвалися ви.

— Е, що там завивати в старі майталеси, — махнув він рукою. — Власне, так і було. Але потім відбулася виховна бесіда. Ми намагалися довідатися, що за цим усім стоїть. Кому треба бу­ло вбивати акціонерів. Але Тишкевич викручувався, як вугор на пательні. Я ж бо тоді ще нічогісінько не знав про те, що він шантажує військових. А він навідріз заперечував, що взагалі кого-небудь шантажує. Поки з ним балакали мої хлопці, я ниш­порив по його кабінету. І в стелажі за книжками зна­йшов конверт, в якому були деякі цікаві копії документів, з яких ставало зрозуміло, що його жертвами були люди з Варшави. Ці документи становлять велику вагу і можуть зацікавити багато кого.

— Наприклад кого?

— Наприклад Рейх.

— Навіщо їм це?

— На випадок війни, щоб взяти за дупу певного пана генерала, на якого є папочка про його співпрацю з большевиками в 1920 році. Але то були тільки копії штирох сторінок. Тут він вже признався, що таки шантажував дуже поважних осіб. Ми намагалися з нього вибити, де оригінали. Він визнав, що це документи, які він поцупив зі штабу, але вони пропали. Казав, що не клав цих копій у конверт і не ховав за книжками. Божився на чім світ і клявся, що не знає, де оригінали. Мовляв, тримав їх на віллі у підвалі, а потім вони пропали. Я спустився у підвал і справді знайшов, там, де він мені казав, кри­ївку під підлогою — властиво під однією дощиною. Вона легко виймалася, і там заввиграшки можна було сховати папку. Але там вже нічого не було. Його аж сльози заливали, і я вже майже повірив, але... мої хлопці, коли входять у смак, можуть себе не контролювати. І хоч я наказував поводитися з ним делікатно, а вони таки переборщили.

— Цікаво! Вони його допитували, хоча на ньому не виявлено жодних слідів тортур.

— Це так. Але які сліди можуть залишитися, наприклад, на яйцях, коли їх делікатно стискати. Попробуйте колись на собі, — він засміявся. — Біль жахливий, а слідів жодних. Крім того є в мене доктор... Е-е, та я мушу вас познайомити! Докторе! А зайдіть на хвильку.

Двері з сусіднього покою прочинилися, і я побачив того незнайомця, який видавав себе поборником робітничої справедливості, а потім «врятував» від Дизя і Геби. Ліва рука його була схована в кишені, великий палець назовні. При кожному його кроці лунало тихе, але неприємне хрупання.

— Е, та, бачу, ви знайомі, — грав далі вар’ята грубас. — Так от. Доктор знає такі цятки на тілі людини, що досить ввести тонюсіньку, як волосина, голку в таку цятку, і не те що людина — слон завиє від болю. Правда, докторе?

— Так, шефе. Хочете, щоб я продемонстрував?

— Ні-ні, ми тут чисто по-приятельськи. Можете йти.

І знову те хрупання. Що воно мені нагадувало?

Тим часом дуже поволі кубики почали складатися.

— Тільки ж Томашевич помер не від стискання яєць, — промовив я.

— Нє. Доктор у нас ще й дантист. Він акуратно розпломбовує зуб, вставляє в дірочку довгу сталеву шприху, і це вже апофеоз, це вершина болю. Тоді вступають фанфари, запалюється яскраве світло, актори виходять на авансцену і кланяються! Власне, під час такої процедури у Томашевича зупинилося серце. Хто ж знав, що воно в нього було хворе? Ну, тоді вони й вистрілили йому до писка.

— Для чого було стріляти, якщо він уже був і так мертвий?

— От це мене теж вкурвило. Бо так сталося, що я на той момент нишпорив у підвалі. Чую — постріл! Я нагору, а вже по всьому. Вони це тлумачили тим, що від самого початку ми ж планували інсценізацію самогубства, от вони й довели цю сцену до логічного фіналу. Враховуючи їхні розумові здібності, я не дивувався.

— Ви все дуже хитро підлаштували. Спочатку ваш доктор вручає мені знимки з борделю, де фігуруєте ви, потім спрямовує до Станиславова, а коли я написав статтю, ваші збуї вдають, що хочуть ту статтю забрати, аби викликати в мене ще більший газард. Тим часом доктор мене рятує. А цікаво, що було б, якби ваші люди таки справжню статтю забрали, а не фальшиву?

— Ну, ми ж знали, що ти хитрий жук. Але якби так ся стало, як кажеш, то доктор догнав би й відібрав. Ми все обдумали.

— А потім вони вдавали, що вартують мене.