Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

Не залишивши Данилові жодного шансу побурчати на мене у зайвий раз, я зупиняюся навпроти нього та одразу обіймаю за плечі. Тягнуся поцілувати в щоку, кінчиком носа пройтися по його шиї.

– Поголився і пахнеш смачно, – муркочу я із заплющеними очима, в його обіймах всю втому як рукою зняло.

Він мовчить, губами торкається моєї маківки, рукою веде по спині вгору-вниз, ніби позначає свою територію. Напевно, це Саша на нас зараз дивиться і ця демонстрація призначається йому, але мені якось пофіг, правда. Я свій вибір зробила і туди-сюди метатись між двох мужиків – точно не планую.

– Додому відвезеш? – Задерши голову, заглядаю в його примружені очі.

– Сильно втомилася?

– Недуже, – відверто брешу, але мені так хочеться побути з ним, що заради цього я вичавлю зі свого організму весь максимум бадьорості.

– У машині є кава. Сідай.

Викинувши сигарету у найближчий смітник, Данило сідає за кермо. До цього часу я вже на сусідньому з водієм кріслі тягну каву з паперового стаканчика, який дбайливо приготував мій ревнивець.

– А куди ми їдемо? – Виглядаю у вікно, дорога здається дуже знайомою, вона веде на морвокзал.

– Побачиш.

– Яка багатозначна відповідь, – цокнувши язиком, дістаю з рюкзака айкос, вставлю стик і трохи відчиняю вікно зі свого боку.

Проігнорувавши мою відповідь, Данило включає музику. Грає якась попса – така нетипова для Потоцького, він же слухає реп – скільки його пам'ятаю.

– Як пройшла зйомка? – цікавиться він, барабанячи пальцями по керму.

– Як завжди нормально.

– І часто так?

– Що так? Чи часто нормально відбуваються зйомки? – уточнюю.

– Чи часто у тебе весілля?

Вдаю, що згадую. Але насправді в моїй голові зараз надто порожньо, майже як у пісні Вінні-Пуха: "В голові моїй тирса – так, так, так! Але, хоча там і тирсу, але кричалки й вопілкі (а також шумелки, пихтілки, сопілки) сочіняю я непогано іноді, так”.

– Трапляються іноді. Влітку частіше.

– Ясно, – знову цідить крізь зуби, а мені так хочеться сказати, що нічого йому не ясно! Просто злиться, що наші з ним вихідні не збігаються: він вільний у суботу та неділю, а я в цей час частіше за все зайнята.

Ми мовчимо. Мене напружує ця незрозуміла тиша. Вона мимоволі змушує накручувати себе на повну програму. Хочеться дізнатися, про що думає Потоцький, поритися в його думках хоч трохи. Можливо, він уже шкодує, що зв'язався зі мною – з такою дивною, яка вічно живе на своїй роботі, десь далеко в космосі, з жирними тарганами в голові, а ще з конкретною біполяркою. Такий собі набір якостей для дівчини. Якби ж я була мужиком, то сто разів подумала – зустрічатися з такою чи краще зав'язувати. Але Данило, перебуваючи в здоровому глузді, і навіть з власної ініціативи сам вирішив стати до мене ближче. Що ж… Ініціатива довбає ініціатора, виходить, мені навіть паритися не варто на цей рахунок.

***

Данило реально привозить нас на морвокзал. Я сто років тут не була, хоча частенько проїжджаю повз. Просто в гонитві за земними благами якось не було часу відволіктися на релакс, а море – це саме про кайф, його неможливо назвати інакше.

– Прошу, – хапаючись за руку Данила, акуратно ступаю на трап. А у мене під ногами пружинять дошки. – Не дивись униз. Просто йди.

– Угу, вони просто йду. Так.

Шум хвиль та легкі похитування катера наводять мене на романтичний лад. Але я швидко згадую, що раніше казав Данило. Кохання не існує, його вигадують жінки, почерпнувши образи з книжок та фільмів про кохання. Виходить, Потоцький зовсім не романтик, так. А нічна прогулянка катером – так це так – для різноманітності, сексу в каюті у нас точно ще не було.

Опинившись на палубі, хапаюся за металевий поручень, боячись впасти. Ні, я не слабка здоров'ям, просто зйомка весілля вимотала до снаги, я взагалі в шоку, що досі стою на ногах, а не валюся від втоми.

Данило знайомить мене з капітаном та пропонує сісти за накритий столик. Шампанське у відерці з льодом, фрукти та смажене на грилі м'ясо, від запаху якого я вже в гастрономічному екстазі захлинаюся слиною.

Дбайливо відсунувши для мене крісло, Данило чекає коли я сяду, а потім дбайливо вкриває мої плечі м'яким пледом – вночі на морі досить прохолодно.

***

Над головою темне небо з розсипом яскравих зірочок. Я заворожено роздивляюся їх, відчуваючи в тілі приємну втому.

– Ще? – Запитує Данило, пропонуючи наповнити спустілий келих.

– Ні, дякую, – кутаюся в плед.

– Якщо втомилася, то можемо піти у каюту. Катер наш до самого ранку.

Посмішка розповзається на губах. Просто офігіти. Якщо те, що зараз відбувається – це побачення, то, мабуть, воно є найкращим побаченням у моєму житті.

Кивнувши, я повільно підводжуся з крісла. Катер розтинає хвилі, через що мене мимоволі похитує убік. Підійшовши, Данило акуратно притримує мене за талію і веде до каюти.

Двері за нами зачиняються, і я опиняюсь притиснутою до стіни.

Його поцілунки жадібні, квапливі. Губи ковзають по шиї до передпліччя, переміщуються на ключицю. Закинувши голову, вигинаюсь для поцілунків.

Запізно згадую, що після чотирнадцятої години на ногах з фотиком мені просто необхідно змити з себе піт.

– Даню, мені в душ потрібно, – ухилившись від поцілунку, заглядаю в затуманені очі.

– Ідемо разом.

Схопивши за зап'ястя, Даня веде мене в душову кабінку, що примикає до каюти. І поки я роздягаюся, він оглядає – як тут все влаштовано, щоб вже за хвилину відрегулювати комфортну температуру води, роздягнутися самому і мене голу затягнути в кабінку.

Видавивши з баночки гель для душу на долоні, Данило гладить мої плечі. Руками плавно веде по м'язах, що втомилися. Його дотики розслабляють і водночас збуджують. Внизу живота з'являється напруга, воно змушує мене зводити ноги разом і закушувати губу в передчутті.

Розсунувши мої ноги, Данило опускає руку на мою промежину. І я не стримую важке зітхання, коли його пальці торкаються клітора. Торкаючись моє найчутливіше місце, Данило шепоче на вухо, як сильно сумував за мною, як йому не вистачало нашої близькості.