Читати книгу - "Смерть на Нілі"

– Pauvre petite[56], – сказав детектив.

Вона люто накинулась на чоловіка.

– Не шкодуйте мене. Не будьте добрими. Так легше, – дівчина зітхнула, глибоко й щемливо. – Я так втомилася… Я до смерті, до смерті втомилася.

– Я знаю, – сказав Пуаро.

– Люди вважають, що я жахлива. Самовдоволена, сердита, зі злим характером. Я нічого не можу з цим вдіяти. Я забула, як це – бути доброю.

– Це те, про що я вам говорив: ви надто довго самі несете свій тягар.

Розалі повільно промовила:

– Це вже полегшення – поговорити про це. Ви… ви завжди добрі до мене, мсьє Пуаро. Боюсь, дуже часто я з вами неввічлива.

– La politesse[57]необов’язкова між друзями.

Раптом на її обличчя повернулася недовіра.

– Ви… ви тепер усім розповісте? Думаю, ви мусите, через ті кляті пляшки, які я викинула за борт.

– Ні, у цьому немає потреби. Лише скажіть мені те, що я хочу знати. О котрій це було годині? Десять хвилин по першій?

– Думаю, десь так. Я точно не пам’ятаю.

– Тепер скажіть мені таке: мадемуазель ван Скайлер бачила вас, а чи бачили ви її?

Розалі похитала головою.

– Ні.

– Вона каже, що виглянула з дверей каюти.

– Не думаю, що могла її бачити. Я тільки дивилася вздовж палуби й потім на річку.

Пуаро кивнув.

– А ви взагалі когось бачили, коли дивилися на палубу?

Запала пауза, доволі довга пауза. Розалі хмурилася. Здавалось, вона справді думає.

Зрештою вона досить рішуче похитала головою.

– Ні. Я нікого не бачила.

Еркюль Пуаро кивнув, але його очі були похмурі.

Розділ дев’ятнадцятий

По одному й по двоє сповзалися в їдальню пригнічені пасажири. Схоже, усі відчували, що сідати за стіл з нетерпінням – вияв злощасної безсердечності. Почуваючись винуватими, пасажири одне за одним приходили й займали місця.

Тім Аллертон прибув через кілька хвилин після того, як його мама сіла за стіл. Він був у кепському настрої.

– Краще б ми ніколи не вирушали в цю кляту подорож, – пробурчав він.

Місіс Аллертон сумно похитала головою.

– О, мій любий, це правда. Та вродлива дівчина! Це така втрата. Подумати лише, що хтось міг холоднокровно її застрелити. Мені страшно, що хтось міг таке зробити. А та друга бідолашна дівчинка!

– Жаклін?

– Так, у мене серце за неї болить. Вона має страшенно нещасний вигляд.

– Хай навчиться не розкидати скрізь своїх іграшкових пукавок, – відповів Тім без краплі співчуття, намащуючи собі масло.

– Гадаю, її погано виховували.

– О, заради Бога, мамо, не стався до всіх по-материнськи.

– Тіме, ти в жахливо поганому настрої.

– Так. А хто б не був?

– Я не бачу причин дратуватися. Просто страшенно сумно.

Тім роздратовано кинув:

– У тебе романтичний погляд на життя! Здається, ти не розумієш, що це не жарт – бути замішаним у вбивстві.

Місіс Аллертон мала трохи переляканий вигляд.

– Звісно…

– У тому й річ. Немає ніякого «Звісно…». Усі на цьому проклятому судні під підозрою, і ми з тобою також.

Місіс Аллертон заперечила:

– Технічно – так, але насправді це смішно!

– Немає нічого смішного в тому, що пов’язане з убивством! Ти можеш сидіти, люба, випромінюючи порядність і чесність, але неприємні полісмени в Шеллалі й Асуані не оцінюватимуть тебе за зовнішнім виглядом.

– Можливо, ми дізнаємось правду ще до цього.

– Чого б це?

– Мсьє Пуаро може розкрити вбивство.

– Той старий блазень? Нічого він не розкриє. У нього самі балачки та вуса.

– Добре, Тіме, – сказала місіс Аллертон, – думаю, ти цілком маєш рацію, але навіть якщо так, нам треба пройти через це, тому слід змиритися й триматися якомога бадьоріше.

Але обличчя сина залишалося похмурим.

– Ще те кляте зникнення перлів.

– Перлів Ліннет?

– Так. Здається, їх хтось викрав.

– Думаю, це й стало мотивом для злочину, – припустила місіс Аллертон.

– Чого б це? Ти змішуєш дві цілком різні речі.

– Хто тобі сказав, що вони зникли?

– Ферґюсон. Він дізнався про це від свого близького друга з машинного відділу, якому сказала служниця.

– То були прегарні перли, – мовила місіс Аллертон.

Пуаро, вклонившись місіс Аллертон, сів за стіл.

– Я трохи запізнився, – сказав він.

– Думаю, ви були зайняті, – відповіла жінка.

– Так, я був дуже зайнятий.

Детектив замовив у офіціанта свіжу пляшку вина.

– Наші смаки дуже розходяться, – сказала місіс Аллертон. – Ви завжди п’єте вино, Тім п’є віскі й содову, а я по черзі пробую різні марки мінеральної води.

– Tiens![58]– мовив Пуаро. Він на мить пильно глянув на неї. Тоді пробурмотів до себе: – Цікава думка…

Потім, нетерпляче знизавши плечима, детектив відігнав раптову думку, яка відволікла його, і почав невимушено розмовляти про інші справи.

– Містер Дойл сильно поранений? – запитала місіс Аллертон.

– Так, ушкодження доволі серйозне. Доктор Бесснер прагне дістатись Асуана, щоб зробити рентген ноги й вийняти кулю. Але він сподівається, що Дойл не залишиться кульгавим назавжди.

– Бідний Саймон, – сказала жінка. – Ще вчора він здавався таким щасливим хлопцем, у якого є все, чого тільки можна бажати. А зараз його красуня-дружина мертва, а сам він лежить безпорадний. Я таки сподіваюся…

– На що ви сподіваєтесь, мадам? – спитав Пуаро, коли місіс Аллертон замовкла.

– Я сподіваюся, що він не надто сердиться на ту бідну дівчинку.

– На мадемуазель Жаклін? Цілком навпаки. Він дуже тривожився за неї.

Він повернувся до Тіма.

– Знаєте, це невеличка психологічна задача. Увесь той час, коли мадемуазель Жаклін переслідувала їх повсюди, він несамовито лютився, а тепер, коли вона вистрелила в нього, небезпечно поранила, можливо, зробила калікою на все життя, – його гнів, схоже, випарувався. Ви можете це пояснити?

– Так, – задумливо промовив Тім, – думаю, можу. Перше змушувало його почуватися дурнем…

Пуаро кивнув.

– Ви маєте рацію. Це ображало його чоловічу гідність.

– Але тепер, якщо глянути на це певним чином, вона виставила себе дурною. Усі сердяться на неї, і тому…

– Він може благородно її пробачити, – закінчила місіс Аллертон. – Які ж ці чоловіки наївні!

– Цілковито хибне твердження всіх жінок, – пробурмотів Тім.

Детектив