Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Машина завертає у мій двір і завмирає за кілька метрів від ганку. Я тягнуся до дверцят, потім завмираю і повертаюсь до Даміра. Він усю дорогу мовчав. Тишу розбавляли лише звук двигуна та тиха музика з динаміків.

— Не запрошуй мене більше в той номер, - кажу рішуче.

Його брова запитально повзе вгору. Я пояснюю:

— Ти туди повій своїх потрахатись приводив, а я тобі не повія, ясно? — виплескую словами свою образу, ревнощі та біль.

Дамір хмикає і хоче щось сказати, але я не даю. Відкриваю дверцята і кулею вилітаю із салону.

Він не йде за мною. Не наздоганяє мене. А мені так хотілося б. Щоб сказав, що я для нього щось означаю, що я не просто дівчина для насолод.

Тремтячими руками дістаю з сумочки ключі, щоб потрапити до під'їзду. Двигун гуде за спиною, лопатками відчуваю палаючий погляд чоловіка. Я насилу утримую себе від того, щоб обернутися.

Біжу вгору сходами, тихесенько відмикаю замки і прокрадаюся в квартиру. Все на що мене зараз вистачає - роздягнутися і лягти поряд з Елькою

***.

Ранок мене на жаль зустрічає не радісно. Я проспала важливу лекцію, в університет встигаю лише до другої пари. Думати про Даміра часу немає.

Варто мені ввійти в аудиторію, як одразу настає тиша. Всі погляди звернені до мене, починаються перешіптування між однокурсниками. Тому що всі знають, що я нібито написала до міністерства скаргу на одного з викладачів, який брав хабарі. До нас нагрянула перевірка і покотилися голови. Декілька іспитів довелося проводити в присутності перевірки. Ці предмети я, до речі, благополучно здала. На відміну від інших. Насправді ж я впевнена, що вся справа рук Мирона. Цей гад підставив мене знатно. Ні, писав скаргу не він, а якийсь ображений корупційною системою студент, але Мирон зробив так, щоб і викладацький склад, і студенти вважали мене стукачкою.

— О, Богданова, зволила нарешті з'явитися, — за моєю спиною чується голос викладача. Він проходить в аудиторію та стає за кафедру.

Я роблю крок до парт, помітивши в кінці одну вільну, як раптом мені летить:

— Вас, Богданова, у деканаті взагалі-то чекають. На першій парі, яку ви пропустили, вас шукала методист.

Я обертаюсь, розгублено дивлюсь на викладача.

— А.. Дякую. Я можу зараз піти?

— Звичайно. Тільки повернутися на лекцію не забудьте, — похмуро дивиться на мене і хитає головою, наче я щодня прогулюю заняття.

Я виходжу з аудиторії і швидко крокую коридором до деканату.

— Мене викликали. Богданова, — кажу секретареві, шалено нервуючи.

Не до добра це все.

— Можете пройти.

Я дивлюся на двері, що ведуть до кабінету декана, і зволікаю. Тому що здогадуюсь про що йтиметься. І не помиляюсь.

— Ви знаєте, Богданова, що ви не здали шість предметів? - Чоловік суворо дивиться на мене і вдає, що зовсім не знає звідки і як у мене взялися ці «хвости».

— Так, я обов'язково перездам. Якщо потрібно, ви можете викликати обласну комісію, щоб ті оцінили рівень моїх знань, — дивлюся на нього не кліпаючи, і натякаю на те, що мене просто завалили. За його наказом. І я готова довести, що не дурна прогульщиця.

Леонід Аркадійович окидає мене похмурим поглядом, зітхає, наче наступне рішення далося йому вкрай важко:

— Якщо за два тижні ви не закриєте предмети, я, на жаль, не зможу допустити вас до навчання у наступному півріччі та внесу ваше прізвище до списків на відрахування.

Після цих слів вся кров відринула від мого обличчя. Мене затрясло, всередині оселилася безнадія. Це те, чого я боялася найбільше.

— Але як же? Наскільки мені відомо, до навчання у новому семестрі допускаються студенти, у кого є три заборгованості.

— Ви на кого навчаєтесь, Богданова? Які заборгованості з профільних предметів можуть мати студенти медичного університету? Ви ж після отримання диплому збираєтеся людину нову у світ приймати, вагітності вести, вчасно патології виявляти, а не по клавіатурі фарбованими нігтями стукати!

Леонід Аркадійович почервонів під час своєї полум'яної промови. Мені навіть слова вставити не дав. Роль свою відіграв ідеально, ніщо не натякає на те, що причиною моєї неуспішності є те, що мені несправедливо занизили оцінки. А ще бажання викладацького складу викинути мене з університету.

— Отже, ви мене зрозуміли, Богданова. Два тижні, інакше — відрахування, — жорстко карбує він, поїдаючи мене своїми оченятами.

— Так, — вимовляю здавлено і насилу ковтаю ком у горлі, хочеться на весь світ кричати про несправедливість, але ніхто не почує.

Я покидаю кабінет у сум'ятті. Не вдається стримати сліз, краплі покотилися по щоках. Коридором майже біжу, хочу якнайшвидше покинути будівлю університету. Перед очима все розпливається, я завертаю за ріг і врізаюсь у міцне чоловіче тіло.

У поле мого зору потрапляє гудзик на білій сорочці. Я задираю голову, щоб вибачитись, і натикаюся на пронизливий погляд до болю знайомих очей.

— Вікна у нас теж старі, ми вже кілька років намагаємося вибити фінансування на їхню заміну, і батареї… — звучить десь на задвірках свідомості, бо в цей момент увесь мій світ перевертається, і я бачу тільки його.