Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Через три години у маленькій компанії, що складається з шести осіб, ми святкували весілля моєї сестри.

Рита здавалася щасливою, і я була безмірно цьому рада. Петро — простий хлопець, у якого за плечима невдалий шлюб і багато болю, це за словами моєї сестри, ясна річ. Видно, що він кохає Риту, кожен її погляд ловить, і мені це подобається. А найбільше я рада, що нового чоловіка сестри полюбив племінник. Все ж таки у нього такий вік, що мало хто взагалі може сподобатись.

— Ніколи не думала, що таємне весілля — це так зворушливо, — хихоче Рита, коли ми залишаємось утрьох за столиком одного з затишних ресторанів нашого міста, поки мама Петра танцює з нашими дітьми на танцмайданчику. — Навіщо ти все ж таки запросила фотографа, не могла сама нас клацнути кілька разів?

Я роблю глибокий вдих і починаю вкотре пояснювати, що нехай весілля маленьке, але все ж таки повинні бути з нього фотографії, це ж на все життя. Покликала я свого хорошого друга фотографа для того, щоб хоч у вільний від роботи час не бігати з камерою за всіма.

— Це мій подарунок для вас, — мило усміхаюся, хоча ненавиджу сто разів говорити одне й те саме. — Сукня, до речі, гарна.

— Дякую, мені й самій подобається, — відповідає сестра. — Але в тебе сукня краща. Ти що, не знаєш, що не можна бути гарнішою за наречену?

Закочую очі, пропускаючи невдалий жарт моєї сестри, як до мене підбігає донька.

— Мамо, йдемо танцювати, — вимагає мій маленький фюрер і тягне за собою.

Я в легкій сукні з шифону виходжу за своєю донькою, бо не можу їй відмовити. З того часу, як вона народилася, я робила практично все, що вона мене просила. Із задоволенням пожертвувала всім, щоб завжди бути поряд з моєю дитиною, щоб не пропустити жодної її усмішки, жодної гримаси чи поцілунку.

У моєї Даші не мало складатися враження, що вона чимось обділена. Навіть у найприємніші й теплі дні досить було притиснутися до неї й згадати, якою ціною вона дісталася — і мене накривало неосяжне щастя. Я знала, що зроблю все, абсолютно, щоб моя дитина ніколи не почувалася обділеною.

Ми танцюємо приблизно хвилин двадцять, і коли я вирішую повернутися, прошу Макса доглянути сестру. Він не проти й закружляв малу далі, а я йду на пошуки туалетів, щоб трохи освіжитися.

— Олесю? — вириває мене з натовпу чоловічий голос, і я завмираю, тому що досі пам'ятаю хрипоту у цьому голосі, і вона все ще змушує мою кров бігти по венах швидше.

Дивлюся на нього, а у самої ноги підкошуються. Зовсім не розумію, що маю зробити: бігти стрімголов чи залишитися тут?

— Це все-таки ти, — каже Андрій, підходячи до мене ближче. — Добрий вечір!

— Привіт, — дивлюся у його надзвичайно глибокі очі, які з часом не втратили блиску, а стали ще яскравішими, ніж я запам'ятала. Як часто мені снилися ці очі і як мені було шкода, що Даші вони не дісталися.

Андрій тримає дистанцію, але видно, що хоче підійти дуже близько. На його обличчі якийсь недовірливий погляд, він стоїть і дивиться на мене, ніби я привид, і не може повірити, що бачить.

— Як ти? — запитує він і все ж підходить впритул.

І, напевно, варто піти, але я не можу — ніби приросла до підлоги й не можу відвести погляду від цього чоловіка.

Час взагалі його не торкнувся. Не те щоб минуло вже так багато років, але Андрій взагалі не змінився. Він все такий же гарний і статний, а коли він рівняється зі мною, я вдихаю його запах і розумію, що користується все тими ж ароматами, на яких я його і підсадила. Мені якоюсь мірою приємно, хоч це й безглуздо.

— Добре, а ти? — намагаюся вгамувати своє хвилювання, але, мабуть, у мене погано виходить, тому що голос тремтить. — До речі, маєш гарний вигляд.

— А ти взагалі неймовірна, — відповідає він мені й усміхається своєю найчарівнішою з арсеналу усмішок.

Навіть це не змінилося. Якраз-таки у цю саму усмішку я колись закохалася, і  збрешу, якщо скажу що в цей момент мені не хочеться обійняти його і поцілувати за всі ті хвилини та дні, що він не був частиною мого життя.

— Мамо! Мамусю! — обертаюся і бачу, як Макс намагається відтягнути Дашу, яка кличе мене, і веде її вбік.

Тепер навмисне уникаю поглядом Андрія, щоб себе не видати, але він бачив мого племінника і не зміг би не зрозуміти, що дівчинка все ж таки кричала саме мені.

Щось чули про синдром Аліси? Так ось, насамперед це неврологічний стан, під час якого у людей порушується візуальне сприйняття. Людині здається, що все набагато менше, ніж насправді, від цього порушується сприйняття часу, простору і свого тіла.

Цей синдром входить у десятку найбільш безглуздих захворювань, які є в медицині. Здавалося б, наука не стоїть на місці, але з цим синдромом практично неможливо впоратися, адже, як не крути, людина все ще залишається психологічно слабкою істотою. Потрапляючи у стресову ситуацію, багатьом людям здається, що вони впали в синдром Аліси, бо сприйняття дійсності спотворено за допомогою перекручування інформації центральної нервової системи.

Незрозуміло, але факт те, що це не можна заглушити або виправити, поки людина твердо впевнена в картинках, які посилає його мозок.

Звісно, є безліч психотропних препаратів, які зможуть заглушити свідомість і зробити людину менш вразливою до того, що відбувається навколо неї, але, коли з кимось таке трапляється, саме в той самий момент використання препаратів стоїть на останньому місці.