Читати книгу - "Заборонений плід, Валерія Дражинська"

Женя

Тремтячими руками беру крем і розумію, що не зможу. Розуміє це і він. 

Відбирає в мене тюбик. Видавлює на пальці білу консистенцію. Прибирає рушник. І дуже дбайливо починає втирати крем у постраждалу шкіру. Я шумно видихаю і заплющую очі. Від відчуттів, що нахлинули, мене веде вбік. Вільною рукою Діма підхоплює моє тіло, що ослабло, і саджає на мармур біля раковини. Пальцями з усієї сили чіпляюся в краї каменю. Усе це мало схоже на медичну процедуру. Для мене. Ледве стримую стогони, що рвуться. Він же діє акуратно і як лікар. Не дозволяє собі зайвих непотрібних дотиків, все чітко і по справі. Намазує зону декольте, між грудьми, живіт. Самі груди від окропу захистив поролон бюстгальтера. Шкода, саме там я найбільше зараз жадала його дотиків. Але Діма поводиться як безстатевий служитель панацеї.

- Усе! Можна було прикласти примочку, але бачу, що не потрібно, - занадто швидко закінчує він і відходить.

Поки я оговтуюсь, Діма повертається і накидає мені щось на плечі.

- Моя запасна сорочка з шафки, - просто пояснює він, а я швидко заорюю краї на грудях.

Розчарування і полегшення. Якщо Діма так добре себе контролює - я йому просто вже байдужа як жінка, свою слабкість перед ним теж показувати не варто. Будемо списувати поведінку раніше на збентеження перед такою відвертою допомогою. Відкриваю очі з наміром подякувати і натикаюся на важкий погляд і напружене обличчя. Слова застрягають у горлі. Він піднімає руку і ніжно заправляє пасма волосся, що вибилися з пучка, за вуха. І знову нічого зайвого. Жест з боку, напевно, виглядає дружнім, але в мене серце знову збиває ритм. Від несподіваного дотику, від чорноти очей, що уважно вивчають. Зараз я його зовсім не розумію.

- Як ти? - голос тихий хрипкий.

- Норма..., - Діма різко закриває мені рот пальцями, які тут же хочеться лизнути, щоб відчути смак його шкіри.

- Нормально це не добре, - усміхається він, - Значить поїдемо зараз до лікаря. Нехай ще він тебе подивиться, про всяк випадок. Потім додому. Замучив я тебе сьогодні.

Він навіть не уявляє як! І робота тут виступає не на першому місці. Вивертаюся вужем і зістрибую зі стільниці. Діма стояв не надто близько до мене, тому дотиків, окрім того, щоб прибрати руку з моїх губ, вдалося уникнути. Досить на сьогодні! Таке враження, що він випробовує межі моєї витримки.

- Не потрібно до лікаря. Правда, Дім. Я просто поїду додому. Я і справді втомилася, - протараторила я, піднімаючи з підлоги ліфчик, - Тільки дай мені кілька хвилин привести себе до ладу.

- Чекаю на тебе в кабінеті.

З його відходом я відчуваю колосальне полегшення. Напруга в повітрі розчинилася та стало легше дихати. Він, за максимум п'ятнадцять хвилин перебування в немаленькій ванній кімнаті, висмоктав із мене всі соки.

У машині Діма втупився в телефон, ігноруючи мене. Тиша дуже скоро почала тиснути на мізки, і я не витримала мовчання:

- Чому ти ніколи не приїжджав до нас у гості? - поцікавилася я.

- Ми з твоїм батьком не були особливо близькими, - лаконічно відповів він, не відриваючись від свого заняття.

- Батько ніколи про тебе не розповідав.

- З тієї ж причини.

- Але все ж він довіряв тобі.

- Як бачиш! - непробивна броня.

- А як ти можеш його охарактеризувати? - сама не розуміла, чому я до нього причепилася з цим, адже раніше ніколи не піднімала цю тему, - Однією пропозицією.

- Чому ти раптом вирішила поговорити зі мною про Михайла? - Діма нарешті відірвався від телефону й уважно подивився на мене.

Я недбало знизала плечима, жадібно чекаючи відповіді. Він злегка нахилив голову. Задумливо пройшовся по мені поглядом зверху вниз і назад. Знову очі в очі. На губах з'являється легка усмішка.

- Він виховав чудову дочку.

Вкотре за сьогодні червонію. Приємно! Особливо від нього.

- Дякую!

Вважаючи питання вичерпаним, Діма повертається до свого телефону. Мене це не влаштовує. З бажанням повернути його увагу, повертаюся до вікна і продовжую порушену тему.

- Знаєш, я зовні не схожа на батьків. Батько завжди казав, що я пішла в його матір. Бабусю. Але я її ніколи не бачила. Вона померла задовго до мого народження. Навіть фотографій не залишилося.

А у відповідь тиша. Від коментаря Діма утримується. Дивлюся на нього. Він напружений. Стороння людина не помітила б цього, на вигляд він повністю розслаблений, але я вже це проходила і занадто зациклена на ньому, щоб проґавити цей нюанс.

- Якою вона була? - ставлю пряме запитання.

- Красивою, - слідує лаконічне.

- А чим я на неї схожа? - наполегливо продовжую тиснути.

- Тим і схожа.

- А моя мама хіба не була красивою?

- Дуже!

- Але схожа я на бабусю.

- Так.

М-да! Його відповіді більш ніж поверхневі. Я очікувала іншого. Хіба важко сказати елементарне, що вона теж була руда і з зеленими очима.