Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Одягнена в смішну піжаму з гарбузиками, яка складалася з футболки та лосин, чи як там ці тісні штуки називаються. На голові у неї скручена якась гулька, що закріплена простим олівцем, а на обличчі – ні краплі макіяжу. Вперше бачив Хоменко такою... Домашньою, затишною… Не стримав посмішки від цієї картини.

– Що ти тут взагалі робиш? – насуплено спитала білявка, відволікаючи мене від розглядування.

– Шукаю свого пса, але, очевидно, помилився з адресою, – відповів, повертаючи собі серйозний вигляд обличчя.

– Чекай, то ти господар Мейсона?

– А ти та сама дівчина, що забрала мого пса до себе? – не міг повірити в цей збіг обставин! Такого просто не буває в реальному житті!

– Очманіти! І як тільки такий хороший пес міг дістатися такому, як ти? – шоковано спитала Хоменко, чим розізлила мене.

– Я більше вражений, що він пішов на контакт з тобою, Хоменко. Зазвичай, він краще в людях розбирається, – фиркнув їй у відповідь. – Все, мені набридла ця розмова. Віддай мені Мейсона і ми підемо. 

– Піду спробую розбудити його, – пробурмотіла і одразу пішла, не закриваючи двері. 

Знову посміхнувся, адже вона вже встигла помітити цю особливість Мейсона. Він якщо міцно засинає, то розбудити його – ще той квест.

Зловив себе на думці, що у квартирі Хоменко якось надто темно. Це дивно для такої пори доби. Було б світло, я б міг хоч щось роздивитися, а так – суцільна темрява. Раптом десь всередині прозвучав крик, а потім і характерний для падіння “гуп”. 

Не думаючи ні про що, увірвався всередину і виявив Хоменко на підлозі. Вона сиділа і зі сповненим муки обличчям потирала ногу. Від цього шуму навіть Мейсон вскочив і вже теж стояв біля дівчини.

– Все добре? – опустився до неї. 

– Так, – відповіла, все ще потираючи ногу. – Дурна фарба. Весь день об неї спотикаюся, але до падіння дійшло вперше, – і сама засміялася зі своїх слів.

– Спробуй встати, – подав їй руку. – Потрібно переконатися, що нога не зламана, – хоч я й не люблю білявку, але все ж зла їй не бажаю.

– Та все нормально, – але руку прийняла, молодець. – Просто забій, я впевнена. Ой! – раптом скрикнула.

– Увімкни світло! – наказав. – Потрібно краще обдивитися ногу!

– Не можу! – гаркнула мені у відповідь. – Мені вже легше, а світла немає.

– Як немає? В під’їзді ж лампочка світиться, – нісенітниця якась.

– Ну там є, а в мене – щось згоріло. Напевно... – і пожала плечима. – Я хотіла посушити Мейсона феном після купання, а потім щось бахнуло в розетці і амбець всьому прийшов.

– Це може бути небезпечно, – відповів, відчуваючи, що мене злить таке безвідповідальне ставлення білявки до свого життя. – А якщо електропроводка загорілася?

– Заспокойся, я не ризикувала життям Мейсона, – по-своєму зрозуміла мою фразу Хоменко, але так навіть краще. – Це сталося ще декілька годин тому, тож, як бачиш, все добре.

– Це безвідповідально, Хоменко, – не міг ось так просто заспокоїтися.

– Ой, не починай тільки. Це не кінець світу. У всіх бувають проблеми з електрикою, тим більше вона тут вже надто давня, – і говорить про це так спокійно, ніби це нормально.

Могла ж загинути, не розуміє чи що?

– Ти хоч спеціаліста викликала? – спитав, намагаючись вгамувати ненормальну реакцію на те, що відбувається.

– Намага… Ой, почекай, – раптом відволіклась, почувши дзвінок телефону.

Ага, отже, з ним все добре. На дзвінки вона може відповідати, а на моє повідомлення – не може. Супер просто!

Поки вона, покульгуючи, відійшла в іншу кімнату, прийнявся вітатися з Мейсоном.

– Змусив мене переживати, друже. Ну не можна ж ось так тікати від Марини Дмитрівни. Ти її сильно налякав, а вона вже у віці, – пожурив пса, а він, ніби зрозумів, що вчинив погано, і сховав свої дивовижні карі очі.

***

Через певний час зрозумів, що Хоменко щось довго не повертається. Точно нога знову розболілася, а попросити допомоги – корона впаде. Роздратовано піднявся і, як і будь-яка інша людина в моєму випадку, пішов на пошуки цього нещастя.

Білявка знайшлася на крихітній кухні, освітленій однією єдиною свічкою. Вона стояла, обпершись об стіл, а з її очей просто безперестанку лилися сльози. Ця картина відізвалася тягучим болем десь всередині. Ніколи не любив жіночих сліз.

Розвернувся, щоб повернутися до Мейсона, намагаючись переконати себе в тому, що це не моя справа, і взагалі мені байдуже, що там у неї сталося. Але…

Не зміг.

Проклинаючи свою безхарактерність, знову розвернувся і впевнено пішов в сторону білявки. Опинившись поряд, без зайвих слів взяв і притягнув її до себе в обійми. Знаю, що їй це зараз необхідно. І не питайте, як я це зрозумів. Не поясню...

Вона не пручалася, а навпаки довірливо до мене притулилася, не перестаючи схлипувати.

– Розповісти не хочеш? – тихо спитав, заспокійливо погладжуючи її по волоссю, що зараз хвилями спадало їй на плечі.