Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

ж тут не живу, у мене цієї постійної пильности нема, я з нормального світу приїхав. І я ступив до клумби. А діти як закричать: «Не можна! Не можна! Дядю, не можна!» За три роки (а було це в вісімдесят дев’ятому) вони звикли до думки, що не можна сідати на траву, не можна рвати квіти. Не можна залізти на дерево. Коли ми привозили їх за кордон і просили: «Ідіть до лісу, йдіть до річки. Купайтеся, загоряйте», треба було бачити, як боязко вони входили у воду... Як гладили траву... Але потім... Потім... Скільки було щастя! Можна знову пірнати, лежати на піску... Весь час ходили з букетами, плели вінки з польових квітів. Про що я думаю? Про що... Як я тепер розумію... Так, ми можемо їх вивезти, полікувати, але як повернути їм колишній світ? Як їм повернути їхнє минуле? І майбутнє.

Це питання... Нам треба відповісти на питання: хто ми? Без цього нічого не відбудеться й не зміниться. Що для нас життя? І що для нас свобода? Вміємо про свободу тільки мріяти. Могли бути вільними, але не стали. Знову не вдалося. Сімдесят років будували комунізм, тепер будуємо капіталізм. Раніше молилися на Маркса, тепер на долар. Ми загубилися в історії. Коли думаєш про Чорнобиль, то повертаєшся сюди, в цю точку: хто ми? Що зрозуміли про себе? Про свій світ? У наших воєнних музеях, а їх у нас більше, ніж мистецьких, зберігаються старі автомати, багнети, гранати, а на подвір’ї стоять танки й міномети. Школярів водять туди на екскурсії й показують — це війна. Війна ось така... А вона вже інакша... Двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року ми пережили ще одну війну. Вона не скінчилася...

А ми... Хто ми?»

Геннадзь Грушавий,

депутат білоруського Парламенту,

голова фонду «Дітям Чорнобиля»

Монолог про те, що ми нещодавно злізли із дерева й не вигадали такого, щоб воно відразу росло колесом

«Сідайте... Давайте ближче... Але скажу відверто: не люблю журналістів, а вони мене.

— Це ж чому?

— Ви не в курсі? Не встигли ще попередити? Тоді зрозуміло, чому ви тут. У моєму кабінеті. А я — одіозна фігура. Так мене ваша братія журналістська величає. Усі кругом кричать: на цій землі жити не можна. А я кажу — можна. Треба навчитися на ній жити. Мати мужність. Давайте закриємо забруднені території, обгородимо дротом (третину країни!), кинемо й утечемо. Землі в нас ще багато. Ні! З одного боку, наша цивілізація антибіологічна, людина — найлютіший ворог природи, а з другого боку — вона творець. Перетворює світ. Ейфелева вежа, наприклад, чи космічний корабель... Тільки ж прогрес вимагає жертв, і що далі, то більших жертв. Не менших, ніж війна, це тепер зрозуміло. Забруднення повітря, отруєння ґрунту, озонові діри... Клімат землі змінюється. І ми вжахнулись. Але знання саме по собі не може бути провиною чи злочином. Чорнобиль... Хто винен — реактор чи людина? Безумовно — людина, вона його не так обслуговувала, допустилася страхітливих помилок. Сума помилок. Не буду заглиблюватися в технічні подробиці... Але це вже факт... Працювали сотні комісій та експертів. Найбільша техногенна катастрофа в історії людства, збитки фантастичні, матеріальні ще якось можна злічити. А нематеріальні? Чорнобиль ударив по нашій уяві. За нашому майбутньому... Ми злякалися майбутнього... То не треба було злазити з дерева, або ми мусили вигадати щось таке, щоб дерево відразу росло колесом. За кількістю жертв не чорнобильська катастрофа — а автомобіль на першому місці в світі. Чому ніхто не забороняє виробництво автомобілів? Їздити на велосипеді чи на віслючку безпечніше... На возі...

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти...

Мене звинувачують... Мене запитують: «А як ви ставитеся до того, що тутешні діти п’ють радіоактивне молоко? Їдять радіоактивні ягоди?» Погано я до цього ставлюся. Дуже погано!! Але я вважаю, що в дітей є тати й мами, і є в нас уряд, який повинен про це думати. Я проти одного... Я проти того, щоб люди, які не знають або вже забули таблицю Менделєєва, повчали, як нам жити. Залякували нас. Наш народ і так завжди жив у страху — революція, війна. Цей кривавий упир... Диявол! Сталін... Тепер — Чорнобиль... А потім дивуємося, чому в нас люди такі? Чому вони не вільні, бояться свободи? Їм же звичніше жити під царем. Під царем-батюшкою. Він може називатися генсеком чи президентом, яка різниця. Жодної. Але я — не політик, я — науковець. Я все життя думаю про землю, вивчаю землю. Земля така сама загадкова матерія, як і кров. Наче все про неї знаємо, а якась таємниця лишається. Ми розділилися — не на тих, хто за те, щоб тут жити, і тих, хто проти, а на вчених і невчених. Якщо у вас трапиться напад апендициту й треба оперувати, до кого ви звернетеся? Звичайно, до хірурга, а не до громадських ентузіастів. Ви будете слухати фахівця. Я — не політик. Я думаю... А що ще є в Білорусі, крім землі, води, лісу? Нафти багато? Чи алмазів? Нічого нема. Тому треба берегти те, що маємо. Відновлювати. Так... Звичайно... Нам співчувають, багато людей у світі прагнуть допомогти, але ж не будемо ми без кінця жити з західних пожертв. Розраховувати на чужий гаманець. Усі, хто хотів, уже виїхали, залишилися тільки ті, хто хоче жити, а не вмирати після Чорнобиля. Тут їхня батьківщина.

— Що ви пропонуєте? Як людині тут жити?

— Людина лікується... І брудна земля теж лікується...

Треба працювати. Думати. Нехай дрібними крочками, але кудись човгатися. Іти вперед. А ми... Як у нас? Із нашим моторошним слов’янським лінивством ми радше повіримо в чудо, ніж у можливість щось сотворити власними руками. Подивіться на природу... У неї треба вчитися... Природа працює, вона самоочищується, допомагає нам. Поводиться розумніше, ніж людина. Вона прагне до первісної рівноваги. До вічности.

Викликають