Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Краще так, ніж видерти Ірі пару шматків волосся, правда?

Фізичне насильство не вихід, хоча останнім часом я все частіше думаю, що якби влаштувала скандал чоловікові відразу і відважила кілька ляпасів – мені, можливо, полегшало б.

– Зоя, - набираю помічницю, включаючи комп'ютер чоловіка. – А мені потрібно отримати доступ до відеокамер. Точніше, старим записам. Ти можеш попросити службу безпеки чи когось там потрібно?

– Так, але навіщо вам?

– Просто.

Я не збираюся ні перед ким звітувати, але Зоя й не наполягає. Я вводжу пароль, із завмиранням серця чекаючи – він підійде чи ні? Раніше у нас із чоловіком не було секретів один від одного, все відкрито та чесно. Пароль стояв лише для того, аби хтось сторонній не заліз.

Коліщатко на екрані довго крутиться, змушуючи мене нервувати. А потім пароль підходить, викликаючи усередині легке задоволення. Хоч щось не змінилося, хоча Діма мав шанс.

Я закінчую підписувати копії, залишається кілька найважливіших листків, які я не чіпаю. Досить і того, що я трохи заощадила час для підпису. Дімі залишилося не так багато.

Кидаю погляд на годинник – години невблаганно повзуть до обіду. Якщо до другої дня чоловік не прийде до тями, тоді я подзвоню свекру. Він давно відійшов від справ, але може й струснути старовиною, даючи поради.

– Таїсіє Михайлівно, там програмісти написали, як вам знайти відео. Доступ завжди було відкрито.

– Дякую, Зоя.

Я стискаю пальцями край столу, під'їжджаючи ближче. Клацаю кілька разів мишкою, потрапляючи до царства відеофайлів. Кожне триває 24 години, файли підписані датою та місцем.

Даю собі секундний перепочинок, а потім лізу в записі з п'ятниці. Замість перевірити сходові прольоти – вибираю місце, де є огляд на ліфти.

З ранку все працювало, а по обіді перестало. Працівники тиснуть на кнопку, тупцюють на місці, а потім рухаються у бік сходів. Через пів години – з'являється папірець на дверцятах. Розглянути текст не виходить, надто погана якість, але про зміст написаного я здогадуюсь.

А потім я помічаю Діму, що рухається з боку входу. Вперто чекає ліфт, доки не бачить попередження. Я, як слідопит, відкриваю відео з іншого ракурсу – простежую шлях чоловіка.

Ось він розмовляє з кимось з охорони, ось Діма виходить на сходи. Я перевіряю навіть секунди на тайм коді, хоча сумніваюся, що хтось би настільки заморочився з підробкою відео.

– Тась, ну пробач, - доноситься з динаміків комп'ютера спотворений голос, коли я вмикаю звук. – Я постараюсь раніше, добре?

– А я сьогодні в батьків залишусь, гаразд? – згадую свою відповідь, яку, звичайно ж, не чути на записі.

Мені хочеться переміститися в минуле і не дати собі збрехати. Не для того, щоб змінити все. Лише підготувати маленьку закохану дурепу до того, що через кілька годин їй розтопчуть серце.

Усередині я вся зіткана з гіркоти та болю.

Але посміхаюся, закриваючи файл. Діма не брехав і не вигадував, та його задишка була справді через сходи та зламаний ліфт. Жодних порочних розваг, які намалювала моя фантазія, не було.

Я ще недовго мучу себе, перевіряючи інші відео, інші дні. Але ніде нема доказів інтрижки чоловіка. Бачу його з Ірою на нараді з колегами, але жодних зайвих поглядів.

– Слухаю, - не дивлячись відповідаю на дзвінок, занадто занурена у своє дослідження. Не уявляю, що хочу дізнатися, але зупинитися не можу.

– Тая, це Мирон.

– О, привіт.

– Я дзвоню з приводу твого прохання…

Затримка в голосі Шварца змушує мене відвернутися від того, як чоловік разом з Ірою виходять з офісу. У фоє немає запису звуку, але я й так розумію, що він його збирається підвезти.

Я лізу в запис дзвінків, перевіряю час та дату відео. Пригадую, що було цього дня і коли чоловік приїхав додому. Він дзвонив мені після, а я попросила зайти до магазину.

Прикидаю час на дорогу, радіючи, що Шварц несподівано замовк. Дарує мені необхідні секунди на те, щоб картинка склалася в моїй голові.

Діма тоді приїхав додому.

Ніде не затримувався.

І навіть те, що він підкинув додому Іру, нічого не означало.

Він не був із нею тоді.

Тільки тоді чи…

– Загалом, Тась… – Шварц повертає фокус моєї уваги на нього.

– Мироне, якщо ти хочеш мені відмовити – все нормально, - переконую, тому що не стане замовкнути просто так. – Ти не зобов'язаний.

– Ні. Я якраз знайшов вакансію, якщо судити по твоєму резюме. Але не знаю, наскільки тобі підійде. Там не повний робочий день, але нестабільний графік. Тож треба буде обговорити все. Ти зараз вдома? Я збирався заїхати на обід, зайду до тебе.

– Ем, ні. Я не вдома.

Я не збираюся порозумітися перед Мироном. А ще мене дуже дратує його безцеремонність. Захотів – зайшов? Навіть не питає на це дозволу.

– Тоді ввечері, - Шварц сам приймає рішення, змушуючи мене закипати від агресії. – Близько семи. Тобі пасує?