Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Але, Таїсія Михайлівно… Ви ж приїхали!

Помічниця чоловіка дивиться на мене так, ніби я зараз особисто розорила цю фірму. Вона підскакує на ноги, метушиться, підходячи ближче. Прикриває рота долонею, хитає головою.

– Це дуже-дуже важливо! – Зоя намагається мене переконати. – Навіщо ви тоді… Без вас нічого не вийде. Адже ви вже так робили раніше, я пам'ятаю.

– Зоя, я давно не занурена у справи фірми, щоб підписувати щось. І раніше мене курував Дмитро Степанович. Чому ви не підписали раніше?

– Тому що на нас лише подали позов. Розумієте, це ж старі справи, вже всі забули про них, зам'яли. А тепер наші клієнти подали до суду, от і ми теж подаємо, бо затримка була не з нашої вини. Дмитро Степанович лише у четвер увечері дізнався.

І нічого мені не розповів.

Я не знала про жодні проблеми у фірмі, хоча питала, коли чоловік виглядав занадто втомленим. Але Діма найчастіше відмахувався, не бажаючи турбувати мене.

– Я підпишу це, - киваю на стопку документів, яку зібрала сама. – Це копії, які я можу звірити з оригіналом. Решту підписуватиме мій чоловік.

– Але ж він не відповідає.

– Упевнена, скоро Діма прокинеться і вийде на зв'язок.

Зоя сказала, що зустріч у суді призначено ввечері, тож я не збираюся поспішати. Останнє, що мені потрібно, це влипнути в нові негаразди з цим позовом. Чоловік завжди вчив головному правилу – не підписувати те, у чому ти маєш сумніви.

Зараз я суцільний сумнів.

– А якщо…

– А якщо мій чоловік не зможе, тоді я звернуся за консультацією до його батька. Адже фірма все ще належить йому. Якщо не складно, принесеш мені ще чаю?

Зоя киває, явно розчарована моєю відмовою. У кожному її русі просочується нервозність та нетерпіння. Дівчина завжди була така, коли щось йшло не за планом. Зі зібраного професіонала вона перетворювалася на метушливе перелякане дівчисько.

Чимось Зоя до болю нагадує мене.

Я проводжаю її пильним поглядом, намагаючись загасити у собі секундний сплеск сумнівів. Може, Діма зраджував мені й з нею також? Раз не побоявся заводити службовий роман…

Я з усієї сили стискаю ручку, злившись на себе за цю нестримність. Гаразд, я тепер завжди сумніваюся в чоловікові, але Зоя такого не заслужила. Ми непогано спілкувалися під час моєї практики. Вона щоразу хрестилася біля кабінету, коли Діма викликав її до себе.

Навряд чи так роблять ті, хто крутить роман за зачиненими дверима.

Через пару хвилин моє зап'ястя починає скиглити від того, що я підписую безліч папірців. Не пам'ятаю, коли останнього разу ставила так багато підписів за один день. Кручуся, щоб влаштуватися зручніше, роблю ковток чаю. І здаюся на мить.

Я відкидаюсь у шкіряному кріслі, відчуваючи себе незвично. Прикриваю очі, ніби відчуваю запах чоловіка, а спинка ще нагріта теплом.

Коли ми працювали разом – я часто окупувала це крісло, виганяючи великого начальника. Забиралася з ногами, скинувши туфлі, і розповідала чоловікові про всякі дурниці.

Я роблю так само і зараз, обіймаючи свої коліна. Погляд завмирає на дерев'яній рамці біля комп'ютера. На фото – наша родина. Руслан спить, уткнувшись у мою шию. Я теж майже засинаю, притулившись до плеча чоловіка. А той тримає і мене, і сина.

Кімната на фоні – вітальня у нашій квартирі. Я навіть не пам'ятаю цей знімок. Мабуть, його зробили під час одного з перших візитів батьків Діми, коли я постійно не висипалася через Руслана і готова була вимкнутись у будь-якому місці.

Я тягнуся до рамки, міцно стискаючи її. Проводжу пальцями по склу, насолоджуючись тим, які ми тут щасливі. Усі проблеми здаються дрібними та неважливими, адже ми разом.

Як Діма міг поводитися так невимушено в цей момент, якщо кількома поверхами нижче за нього чекала коханка? Два роки чекала.

А чи справді два?

Зоя приносить мені чай, забираючи брудну чашку. Кладе в чорний лоток новий стос документів, поглядаючи на мене з жалем. Господи, скільки там всього? Навіть якщо врахувати, що половина – оригінали, то…

– Ще копії? – запитую, отримуючи у відповідь кивок. – Все це?

– Ну, там ще наказ на звільнення. Дмитро Степанович учора сказав приготувати терміново, але був вихідний…

– Наказ, значить?

– Так. О! Я навіть маю повідомлення, щоб ви не сумнівалися. Я розумію, що висмикнула і звалила все на вас… Вибачте, будь ласка. Але, - дівчина копається в листочках, простягаючи мені нижній. – У мене є підтвердження, що Дмитро Степанович…

– Я підпишу це без запитань.

Я не бачу нічого, окрім імені. Того самого імені, що значилося у трудовій книзі. Іра. Діма справді вирішив звільнити її, без зволікань та розмов.

Я завжди вважала, що коханки не винні. Рішення зрадити приймає чоловік, він не козеня, щоб просто вивести його з сім'ї. У такій справі винен той, хто перебуває у стосунках.

Але я із задоволенням ставлю розгонистий підпис у наказі, згадуючи те, як Іра говорила зі мною. Віддаю лист Зої, читаючи німий подив у її очах. Я сама іноді шокована своїми вчинками, але…