Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Побудеш трохи з бабусею, добре? – Руслан не виглядає зацікавленим, але й не починає плакати. – А мама швидко з'їздить у справах і забере тебе. Тільки не надумай подорослішати, поки мене немає.

Син підтискає губи, не оцінивши мого жарту.

Аліна Михайлівна з радістю погодилася посидіти з Русом, вона любила, коли ми приїжджали. Зазвичай я не залишала одного сина, лише ненадовго. Рекорд – коли хотіла зробити Дімі сюрприз… І, здається, мій малюк не помітив підстави, це стійко переніс.

А я переживаю про нашу розлуку набагато сильніше.

– Зайдеш, Тасенько? – свекруха зустрічає мене біля таксі, відразу починаючи щебетати з Русланом. – Який великий хлопчик. А я саме приготувала плов, як ти любиш…

– Ні, мені треба їхати далі. Дуже дякую, що посиділи з ним.

– Ти що! Мені це тільки на радість. Хоч щоразу привозьте з Дімою. Ви…

– Не помирились. Гарного дня. Поки що, мій солодкий.

Цілую сина в щічку і поспішаю назад до таксі. Напевно, я дуже різко відповіла. А ще я почувалася зрадницею, дивлячись на щасливе обличчя свекрухи. Вона не знає, що Діма зараз у лікарні, ні про що не підозрює. Але якби я розповіла – чоловік потім був би незадоволений. А в нас і так вистачає приводів для сварок.

І, варто визнати, всередині мене сидить образа. Аліна Михайлівна обіцяла не впускати Діму, казала, що я для неї, як дочка, і можу залишитися в них, заспокоїтися. А вранці я зіткнулася віч-на-віч з чоловіком, почуваючи себе обдуреною.

Він її син, я знаю.

Але позбутися власних почуттів не виходить. Це так дико, коли все і все довкола раптом здається незнайомим, небезпечним. Я сумніваюся в чужих словах, шукаю каверзу в кожній дії. Переживаю, що знову обпікаюся.

Може, мені не варто було взагалі їхати в офіс? Краще б провела час із сином, влаштувала день без біганини. А раптом моєму сонечку щось знадобиться?

Свекруха не дзвонить, з Русланом все гаразд.

І Ліза теж не дзвонить, отже, Діма ще не прокинувся.

Натомість дзвонить Зоя, чий виклик я скидаю, вже під'їжджаючи до потрібної будівлі. Я розплачуюсь із таксистом і заходжу всередину, викликаючи ліфт. Справний. Звичайно, за стільки днів його могли відремонтувати, але...

– Таїсія Степанівно… Ой, Михайлівно, - Зоя ураганом налітає на мене в приймальні, виглядаючи блідою і втомленою. … Ви приїхали. Усі документи вже готові.

Дівчина проводить мене до кабінету Діми, попутно просить когось принести мені чай. На робочому столі абсолютна чистота, що буває рідко – зазвичай у чоловіка був повний бардак із документів та власних записів.

– Я думала, що довіреність уже давно закінчилася.

– У березні, тож ми якраз встигаємо.

Право підпису Діма видав мені давно, коли я працювала тут, а він постійно був у відрядженнях. Іноді документи треба було підписувати терміново, а він не хотів ризикувати та довіряти комусь сторонньому. Тому ми зідзвонювалися по відео, розбирали кожну сторінку, і лише після дозволу та пояснення я залишала свій автограф.

Вперше мені потрібно зробити це самій.

Я переглядаю пакунок документів, не розуміючи, чому чоловік не зробив цього раніше. Більшість листків – копії, які потрібно затвердити у справжності.

– Зоя, - кличу, коли в очах починає рябити від чорних рядків. – А ти сказала, що Діма заборонив мене турбувати. А навіщо я вам взагалі була потрібна?

– Ваша табличка зламалася. Ми думали, що ви підкажете, як її робити.

Мої славнозвісні таблички в «екселі», які я любила робити. В університеті вважала їх злом, але як почала працювати – зрозуміла всю красу формул, які вважають замість мене.

– Та табличка з виробництва?

– Так, - Зоя киває зі стогоном, показуючи наскільки вона була важливою.

О, на цю табличку я забороняла навіть дихати зайвий раз. Вона працювала тільки дивом і моїми молитвами, надто багато формул було намішано на одному аркуші. Якби щось зламалося, то я не змогла б згадати й половину правил розрахунку.

– А, ще у нас була якось податкова перевірка, ви найкраще знали, як розсортовані закриті договори. Але Дмитро Степанович наказав розібратися самим. Мені треба відійти та домовитись про нові зустрічі. Ви як підпишіть, покличте мене, добре?

Я кручу у пальцях фірмову ручку з гравіюванням, але потім відкладаю її убік. На мить прикриваю очі перед тим, як відповісти.

– Ні. Я не підписуватиму це.