Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

тисяч ординців, це означає, що сам Менглі Ґерай, скоріше за все, мав менше війська і поодинці боротися з Шах Ахметом не ризикував. Таким чином, можна припустити, що на зламі XV і XVI ст. Менглі Ґерай міг розраховувати приблизно на п’ятнадцять тисяч війська, але після перемоги над Великою Ордою та інкорпорації частини волзьких татар до власного улусу його військова сила зросла до двадцяти п’яти — тридцяти тисяч воїнів. Пізніше спадкоємці Менглі Ґерая посилили військо також за рахунок встановлення своєї влади над ногайською ордою.

У татарських нападах на землі Русі майже ніколи не була залучена уся військова сила ханства, з уваги на труднощі громадження всіх загонів, що кочували по степу, а також ризику можливого розгрому війська супротивником. Сам хан із головними силами йшов у похід рідко і зазвичай не заходив далеко вглиб ворожої країни. Крім великих ханських походів (сефері), що відбувалися нечасто, були й менші походи, очолювані царевичами і мурзами, що проводилися меншими силами (чапуле). Очевидно, об’єднане військо декількох мурз, без участі самого хана, налічувало не більше п’ятнадцяти-двадцяти тисяч вершників, а частіше кілька тисяч: у 1474 р. Айдор, син Хаджи Ґерая, ходив у похід із сімома тисячами татар. Також кримські татари ходили в набіги числом по декілька сотень (беш-баш, тобто «п’ять голів»). Сефері могли принести в середньому до п’яти тисяч ясиру, чапуле здобували до трьох тисяч, а беш-баш — кілька сотень невільників. Про невелику чисельність загонів, висланих на Литву, згадують і кримські джерела. Так, наприклад, у 1493 р. Менглі Ґерай писав Івану ІІІ, що вислав п’ятсот людей «Литву воєвати». У 1494 р. він знову об’являє про відправлення двох тисяч кінних воїнів на литовські землі: саме ці сили, швидше за все, розбили польсько-литовське військо під Вишневцем того року. У 1500 р. три мурзи «у тисячу коней» воювали Волинь аж по Луцьк.

Структура кримського війська була традиційною і включала три основних компоненти: особисту гвардію хана, до якої пізніше входили як османський контингент, так і рекрутовані серед жителів Криму загони стрільців і артилерія, дружини царевичів і мурз і загальне ополчення, що скликали у разі великого походу і до якого брали чоловіків віком від 15 до 70 років. До війська також входили загони, що виставляли васали хана. Організація війська базувалася на десятковому принципі. Мобілізація війська для походу займала біля півмісяця; кожен із них брав з собою трьох коней, зброю і харчі; кожні п’ять вояків споряджали з собою один віз.

«Збираючись на війну, Хан видає наказ через своїх придворних сановників, щоб усі татари, йому підвладні, протягом трьох або, найбільш, чотирьох тижнів приготувалися до війни і запаслися провіантом на три або чотири місяці. Цей провіант зберігається в шкіряних мішках, які у шляхетних татар підвішують до коня; взагалі ж їх носять із собою. Припаси ці складаються звичайно з пшона, висушеного на вогні або товченого і підсмаженого, або меленої муки, яка потім розводиться водою і слугує іноді їжею, іноді питвом. Крім того, вживають сир і м’ясо різного роду, в тому числі й конину копчену, або в’ялену, або сушену, порізану на дрібні шматочки і очищену від кісток; в такому вигляді вони набивають нею мішки. Їжею служить також сир, молоко і рід кислого молока, яке вони особливим чином готують і вважають ласощами».

Татари були серйозним супротивником для своїх сусідів. Життя кочовиків було просте й суворе. «Ці варвари… цураються розніження й розкошів та змалку приготовляються до воєнного діла, живучі суворим життям та звикаючи до їзди верхи. Вони сидять на коні від малого й не перестають їздити до немічної старости», — писав Михалон Литвин. Ці слова перегукуються із думкою Боплана, висловленою через сто років: «Усі вони хоробрі вояки, сильні й витривалі, легко видержують утому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходять із своїх кантар, тобто двоколісних возів, вони сплять тільки під голим небом і навіть у тому віці не дістають поживи, поки не зіб’ють собі її стрілою; так татари привчають своїх дітей стріляти з лука в ціль і влучати. Коли вони доходять до двадцяти років, їх висилають на війну. Матері день-у-день купають малечу в солоній воді, щоб шкіру зробити грубшою й менше вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимі вплав».

Одяг татар мало змінився від початку XVI ст. до середини наступного. Опис Михалона Литвина: «Татари носять довгі каптани, без складок і фалдин, легкі й вигідні до їзди верхи й до бою; шапки їх білі, гостроверхі, зроблені не для оздоби; в часі бою, завдяки висоті шапок і їх блискові, татари мають вигляд величніший і грізніший для ворогів, хоч вони й не мають звичаю надягати шоломи», — мало відрізняється від Бопланового: «Одяг татар складається з короткої сорочки з бавовняної матерії, що сягає всього півстопи нижче пояса, із шароварів зі смугастого сукна або частіше з бавовняної тканини, шитої поверху; знатніші носять шитий каптан із бавовняної матерії, а поверха сукняний халат, підбитий футром лисиці або соболя, шапку з такого самого футра й сап’янові чоботи без остріг. Звичайні татари накидають на плечі баранячий кожух; у сильну спеку або в дощ одягають його шерстю наверх. Несподівана зустріч із ними на чистому полі може добре налякати, бо в такому одязі легко їх взяти за білих ведмедів, що їдуть верхи на конях; але взимі вони вивертають свої кожухи й шапки, зроблені з такого самого матеріялу, шерстю досередини».

Основною силою кримського війська була кіннота, швидка та рухлива. У степу кожен чоловік був воїном, природженим верхівцем і лучником. Військові походи були звичними для татар. Умови кочового життя з дитинства привчали степовика до труднощів, виробляли витривалість, спритність, сміливість. Ще наявні родові зв’язки цементували татарське суспільство. Авторитет хана, членів правлячого роду (царевичів) та мурз залишався достатньо високим. Слабкою стороною кримського війська була відсутність піхоти, вогнепальної зброї, насамперед гармат. Тому спроби татар штурмувати укріплені міста переважно закінчувалися невдало. Епізодичні посилки з Туреччини яничар із гарматами і рушницями не змінювали загальної ситуації. Навіть під час великого ханського походу проти Речі Посполитої у 1651 році, що закінчився битвою під Берестечком, у ханського війська було всього дві гармати (хоча гармаші були досить вправними й мало не вбили польського короля Яна Казимира).

Більшість ординців були озброєні дуже легко. «Зброя їхня складається з лука і стріл, і спис у них рідкість», — писав на початку ХVI ст. імперський посол Сигізмунд Герберштайн. Далі він підкреслював, що татари ухиляються від ближнього бою, не витримуючи його, «не маючи ні щита, ані списа, ні шолома». Через кілька десятиліть після Герберштайна Михалон Литвин, наслідуючи традиції античних авторів у описі «степового варвара», ще більше загострює цю рису татарського воїна. Згідно з Михалоном Литвином, татари «споряджені за звичаєм своїм, а саме — багато