Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— Дивина! І звідки воно в тебе: «як скажете, як забажаєте»?!. Я ще у Ворзелі тебе примітила! Ти й сам, неофіте, даруй, не розумієш, яке магічне враження справляєш! — щиро хвалила Ріта Петра.

Янчук і незчувся, як коротко оповів Ріті про своє життя у концесії із сином управителя-німця, хоч потім пошкодував, що не зміг промовчати і вибовкав таємницю.

— Цей рубець у тебе на шиї, мабуть, плата за вулицю? Я ще у Ворзелі ним зацікавилася, — зажурено замовкла Ріта. — Гаразд, давай доп'ємо коньяк та заїмо як слід.

— І для чого ви стільки всього купували? — здивовано запитав Петро, беручись за свій келишок.

— Та не купувала, а прийняла як хабар від начальства, та й сама у пух влізла!

— Ви напевне якийсь інспектор, даруйте?

— Не якийсь, а чарівний, грізний, вимогливий і справедливий! — почала Ріта цідити коньяк, примовкнувши.

Між застільниками запанувала мовчанка. Янчук не знав, як забавити високу гостю і збавити час. Ріта ж, уміло орудуючи виделкою і ножем, апетитно смакувала наїдками.

— У тебе, Петросе, по-перше, непересічний та аж подивний дар до оповіді, а по-друге, надзвичайно тяжке життя, що піде тобі на велику користь, як поталанить. Признаюсь щиро, я хотіла би знати його докладніше й детальніше, — сказала гостя розчулено, наливаючи келишки удруге. — Інспектуючи курорт, думала про тебе. Чого тобі після закінчення технікуму прислуговувати за мізерну зарплатню в більшості байдужим чи навіть морально брудним лікарям та отаким же хворим, коли ти заслуговуєш на більшу забезпеченість?! Які маєш плани?

— Хочу вступити до університету на заочний літфак.

— До якого саме?

— Думаю, Дніпропетровського.

— А чому не Київ?

— Сам не знаю... Боюсь, тут можу не пройти за конкурсом... А там у мене дядько по матері з родиною...

— Он воно як, — задумалася Шмідт, розливаючи рештки коньяку. — Кінцевий розподіл направлень на роботу у вас буде десь на початку травня... У тебе, до речі, яка успішність?

— В основному, посередня...

— Нічого дивного при твоїх умовах... Отже, мусиш приїхати в перших числах травня до мене в Київ, може, я тобі чимось допоможу, — Ріта взялася щось записувати на папірці. — Ось, маєш, це адреса республіканського курортоуправління при Наркомздоров'ї. Там мене й знайдеш, — на папірці Петро прочитав, що Ріта по-батькові Генріхівна.

— Подарованого мені портфеля, трохи кращого за твій, — Ріта пішла з-за столу до шафи, — передаровую тобі — згодиться, — поставила його на стіл і взялася загортати в папір і пакувати в нього пляшки й наїдки.

— Ріто Генріхівно! — Янчук звівся, ошелешений цінним дарунком. — Для чого ви це робите?! Чим я вам віддячуся?! І що це все значить?!

— Заспокойся! Я просто умиваю руки від хабара!.. Казала ж, що, чого доброго, закохаюся в тебе! — жартувала, не знати, чи приязно, чи глузуючи. — Це моя примха, не суши голову в здогадках, бо я й сама собі того не поясню... Говорила ж, що в тобі є щось магічне, хлопче, а що саме, не скажу, бо не знаю... Бери собі це все, хоч матимеш уяву, як начальство транжирить людські гроші, — врешті замкнута портфеля на два замки. — Не переймайся так, це дрібниця, думай про вічне! Ми ж, не як батьки наші, може, ще житимемо, то й ти мені колись у нагоді станеш! Мій батько, Петросе, також був у червоних козаках і у тридцятому році згинув разом із матір'ю, а я, живучи з бабусею, стала раціоналісткою, бо все — марнотратство!.. Знай, нема вже Любченка, Якіра, Рябоконя, а Петровського, Чубаря й Косіора допитують! — відкрила Янчукові очі.

Оглянувши ще раз тумбочку і безсоромно знявши халата та вклавши його до своєї валізи, Ріта неспіхом одягла спідницю й куртку, одразу набувши вигляду високорангової посадовиці.

Петро не знаходив пояснення Рітиній щедрості, його дивувало, що жінка навмисно демонструвала себе у спідній білизні, а її словесних алегорій він просто не розумів, намагаючись нічим того не виказати.

Нарешті Шмідт вдяглася й узулася, і Янчук покликав чергову готелю, щоб здати номер. По тому — вона із портфелем, а він із валізою — пішли на стоянку санників, а звідти поїхали на станцію. Сиділи в санях поряд, і Петро розумів, що його вдало перешите Фесею Антипівною пальто, шапка з бабака і наваксовані черевики під гетрами різко дисгармоніювали з дорогим хутряним манто супутниці. Неспівмірні були й для стороннього ока: Ріта на щоках горіла — чи то від морозу, а чи від коньяку, а Петро був аж занадто блідим.

— Може, я, Ріто Генріхівно, якось не так себе з вами поводив, то даруйте мені, невмілому й наївному, — як надумав дорогою, так і сказав Петро вже у вагоні.

— Не називай мене, будь ласка, наодинці Генріхівною, я ж не бояришня!.. Не переймайся, в тебе буде ще час і нагода виправитись, а в мене, маю надію, пробачити тобі, адже не хлібом єдиним, — відповіла поблажливо і аж ніби милостиво. — Складна то річ — порозуміння між людьми, а ще при твоїй природній цнотливості та нашій різниці в роках.

— Дозвольте мені на знак подяки поцілувати вам руку на прощання, — не знав Янчук, як пристойно розійтися, коли потяг прокричав відхід.

— Такий метод тепер невживаний, тим і оригінальний, ти, мабуть, згадав німця-колоніста? — всміхаючись, Ріта стягла рукавичку і подала Петрові руку.

— Дякую надзвичайно за милостивість! Гараздів та добра вам!

— І тобі того ж! Іди здоровий і згадуй мене, хоча б, поки не зносиш портфеля, а у травні приїжджай, як домовилися.

— Само-собою, — вирвалося в Янчука. — Постараюсь...

Постояв на пероні, поки бачив проталину в шибці, що її продула Ріта Генріхівна...

Додому йшов із повним портфелем, чомусь соромлячись його, виклав харчі на вікні, а вина сховав у стіл, святотатно проглянув подаровані книги, зауваживши на кожній один і той же надпис: «Петрові — Ріта, в Черкасах». Ще довго сидів запаморочений, заінтригований, зворушений і розчулений. Відчував ніби якусь провину.

Якогось дня незабаром у колонії знову трапилася оказія, що дорівнювала надзвичайній події, хоч спершу здавалося, ніби марничка. Захворіла вчителька п'ятої групи, і директор наказав Янчукові замінити її, поки та буде на лікарняному. Вирішуючи задачу про потяги, що вийшли з трьох станцій, рухалися