Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Це означає — маю сприяти, — гмукнула Віра. — Як саме?

— Вже. У квартиру пустили. Сподіваюсь, не виженете.

Від несподіванки Віра охнула.

— Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що ночувати ніде! Слухайте, ви нахаба!

— Так найкраще, — Кобзар гнув своє, намагався бути переконливим. — Ми повинні бути на постійному зв’язку. Я потрібен вам, ви — мені. Там, де ви чогось не зможете офіційно, в гру включуся я. І навпаки, ви маєте змогу діставати офіційну інформацію там, де вона для мене закрита.

Вона поправила волосся, хоч зачіска не встигла розкошлатися.

— Навіть не знаю...

— Хіба ви боїтеся консьєржки?

— До чого тут...

— Вам принесли піцу проти ночі, і кур’єр сидить уже більше двох годин. Репутація.

— Якраз це мене найменше хвилює. Вахтерів, яким ми, мешканці, платимо гроші, — й поготів не має хвилювати.

— Коли так, домовились. Спатиму навіть на підлозі. Плюс до всього, тут мене ніхто не додумається шукати.

— Стратег, — Віра похитала головою. — Ви завжди отак, не даєте людям вибору? І ще хтось нарікає на так званий донецький стиль.

— Сприймаю це, як згоду. Підемо далі?

Віра зиркнула на годинник.

— Друга ночі.

— Ми лиш почали. Моя черга. Вас же цікавить особа Мері.

— Звісно, — вона пожвавилася. — Кажете, вона з Донбасу.

— Ровеньки.

— Місто на ровах.

— Ага, так вона і сказала. Батьки повернулися туди. Донька лишилася тут, але не в родичів під Києвом. Там біженці мешкали, поки не розійшлися в поглядах остаточно.

Пальці переплелися, Віра поворушила ними.

— Забула, чи казала вам: ті четверо теж із Донбасу.

— Чомусь мене такий збіг не дивує.

— Значить, Ровеньки... — вона примружилася. — Даруйте, зараз дурне спитаю. Прізвища Мері вам не сказала, так?

— Було б інакше, це б спростило справу.

— Отож, — кивнула Віра, — що маємо. Дівчина лишається в Києві після розриву з батьками. Народжує, припустімо, рік тому, їй роблять кесарів... Проста математика. Дев’ять місяців плюс рік... — на мить замовкла, тепер Кобзар мов не сидів поруч, промовляла сама до себе. — Кесарів же, дитина могла народитися раніше. Коли, кажете, Мері зустріла свого благодійника?

— Мислю собі — десь позаторік. Плюс-мінус.

— То дрібниці. Хай історія почалася півтора року тому. Тепер так: вона десь же мусила народжувати. Знати б прізвище, породіллю простіше знайти. Пологових будинків немало, але й не так щоб багато. Прізвище, прізвище...

Вона промовляла, мов мантру, а пальці вже розплелися. Спершу заклацала «миша», потім пучки побігли клавіатурою.

— Є ідея якась, бачу.

— Є, — Віра писала швидко. — У Донецьку лишилися деякі контакти. Мої приятелі, знайомі чоловіка.

— Чекайте, — Кобзар напружився. — Сепари?

— Що таке? — вона різко підняла голову, припинила писати.

— Я все ж таки воював із ними.

— А я від них поїхала ще раніше, — відрізала Віра. — Маєте інший спосіб накопати інформацію звідти — ласкаво просимо. Брататися з ними я вас не прошу.

— Хіба ви, слідча, маєте право збирати звідти офіційну інформацію?

— І хто це в мене питає? Офіційна особа? Чи людина, котра знаходиться в розшуку й вблагала мене, слідчу, заховати його, порушивши купу законів?

Олег вирішив промовчати.

— Отак, — переможно мовила Віра, пальці знову заклацали.

— Той... ну... знайомий ваш... Він там, у сепарів, силовик?

— Вгадали, — відповідь прозвучала сухо.

— Донецьк і Луганськ — різні регіони. Ровеньки — Луганщина.

— Вимкніть наївного, Лилику, — вона вперше назвала його на прізвисько. — Вони там всі чудово скоординовані. Інформацією обмінюються постійно, бо одну справу роблять, з одного корита годуються і з одним ворогом воюють. Донецький контакт має змогу зробити потрібний запит навіть не через луганських товаришів, а просто в Ровеньки. Орієнтир: біженці, що повернулися назад. Там усе фіксують. Прізвище Мері знатиму вже за добу, якщо пощастить.

Листа встигла відправити раніше, зараз просто пояснювала.

Промовчала, як побачила відповідь.

Кобзареві не слід знати, що їй відповіли і якими словами назвали.

Так було минулі рази, коли встановлювала особи тих чотирьох дівчат.

Але під кінець прочитала: це останній раз, Юрченко.

Привіт від однокурсника, він пам’ятав її ще за дівочим прізвищем.

Не відразу зрозуміла — Олег заговорив до неї.

— Що, даруйте? Задумалася.

— Можна подивитися, як виглядали ті, інші дівчата, — терпляче повторив Кобзар. — Якщо, звісно, маєте фото з місць огляду.

— Хочете знайти спільне з Мері?

— Вгадали.

— Довго й гадати не треба.

— Коли вже зайшла мова, розкажіть про них щось. Між ними так само мало бути щось спільне.

— Мало бути. Й було.

Віра закрила поштову скриньку. Знайшла потрібну папку. Відкрила, розвернула ноутбук боком.

І розказала Олегові про «Ольвію».

3

Лишила його, пішла спати.

Так навіть краще. Кобзар не любив, коли дивилися через плече й говорили під руку. Віра знайшла потрібний сайт, копії протоколів відкриті й викладені на робочому столі. Бажання заснути наче рукою зняло, занурився в документи з головою, мовби пішов з оперативної роботи кілька років тому не назавжди, а у відпустку.

Почав із вивчення офіційного сайту благодійного фонду «Ольвія». Найперше глянув дату заснування. Тоді Мері, скоріше за все, мешкала вже у Києві. Хоча... можливо, це не має жодного значення.

Пробігся по базі даних. Здебільшого молоді дівчата й жінки середнього віку. Чоловіків меншість, так, ніби вони сюди не зверталися або, як варіант, мужчинам-переселенцям не потрібна робота. Олег припустив: частина персоналій може бути видалена, але нічим не міг пояснити такий здогад. Пошукав і знайшов розділ, у якому містилися фото щасливців, котрі отримали роботу завдяки «Ольвії». Не полінувався, витратив час, звірив основну базу з цими публікаціями.

Гм-м-м.

Люди зі «щасливого» розділу далі значилися в загальній базі. Їх не викреслювали, просто переміщали фото. Отже, помилочка. Тут нічого не зникало. Навпаки, кожен бажаючий мав змогу переконатися: фонд виконав і далі виконує потрібну роботу. Отже, організація серйозна, варта довіри, стукайте — відкриють, в офісі раді всім знедоленим, допоможуть, чим зможуть. Згадана Вірою сума одноразової допомоги ніде на сайті не зазначена, і це логічно: тільки