Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Тягнуся на пальчиках та цілую у щічку. Чоловік пригортає мене до себе:
— Він зіпсував нам вечір. Сподіваюся це не надовго. Одягайся, я поїду з тобою.
Вимикаю духовку та одягаю куртку. Ми їдемо в лікарню. Всю дорогу Лук’ян залишається насупленим, мовчазним і сердитим. Намагаюся його розвеселити. Жартую, проте він залишається серйозним. У лікарні одразу знаходимо потрібну палату. До нас приходить лікар:
— Роман отямився. У нього перелом руки, струс мозку, кілька синців та подряпин. Часткова втрата пам’яті. Він не пам’ятає своїх нападників, але сподіваюся це тимчасово.
З острахом дивлюся на коханого. Той залишається незворушним. Я цікавлюся:
— Потрібні ліки?
— Так, тут список. І ще оплатіть перебування у нашому закладі. Йдіть до реєстратури, вам все розкажуть.
— Добре, — Лук’ян киває, — крім цього, з ним нічого серйозного?
— Стан задовільний. Можете його відвідати.
Ми заходимо до палати. Роман лежить під крапельницею. Розпухле почервоніле обличчя мало нагадує колишнього Романа. Рука перемотана гіпсом, посіріла ковдра вкриває аж до грудей, волосся розтріпане. Побачивши мене, він пробує усміхатися, проте виходить не дуже добре і ця посмішка більше нагадує звіриний вискал:
— Аліно! Я радий тебе бачити! Ходи сюди, — він простягає долоню і я вимушено наближаюся до нього, проте руку ховаю за спину. Роман кладе долоню на ліжко, — чого ти? Образилася на мене? Не хвилюйся, я живий. Не пам’ятаю, що сталося. Мабуть, мене добряче вдарили. Останнє, що я пам’ятаю – це як вчора ми засинали в обіймах одне одного.
Я переглядаюся з Лук’яном. Його обличчя налилося жаром, губи стиснулись у вузьку смужку й він ледь стримує гнів. Я хитаю головою:
— Ти щось плутаєш. Вчора ми не засинали разом.
— Засинали, — Роман впевнено киває, — я не пам’ятаю лише один день, — він переводить погляд на Лук’яна, — а ви хто? Лікар?
Громовенко супить брови. Складається враження, що він ось-ось вибухне від злості. Я нервово поправляю сумочку на плечі:
— Здається з Романом щось не те. Треба покликати лікаря.
Лук’ян мовчки виходить з палати. Роман одразу пожвавлюється:
— Це хто? Такий громило.
— Ти справді його не пам’ятаєш? – підозріло зіщулюю очі.
— Ні, здається він до мене ще не заходив, — Роман знову простягає руку, — поцілуй мене.
Його прохання вибиває землю з-під моїх ніг. Намагаюся зрозуміти чи це не жарт. Недовірливо дивлюся на долоню. До палати заходять Лук’ян та лікар. Він одразу оглядає пацієнта:
— Скажіть, будь ласка, який сьогодні день?
– Шістнадцяте чи сімнадцяте лютого. Точно не знаю. Може двадцяте. Вибачте, у голові цифри плутаються.
Роман прикладає пальці до голови та круговими рухами масажує скроню. Я перелякано хапаюся за рота:
— Романе, сьогодні квітень.
Чоловік дивиться на мене з недовірою. Кидає погляд на Лук’яна та лікаря, наче питає у них підтвердження моїх слів. Нервово всміхається:
— Як квітень? Це такий жарт?
— Очевидно пошкодження більші, ніж ми вважали. Я призначу додаткові обстеження. Впевнений, все буде добре, — лікар переводить погляд на мене, — ви можете допомогти йому згадати. Робіть звичні речі, розповідайте про події, які відбулися. Можливо якісь подарунки чи предмети допоможуть йому згадати. Для швидкого одужання Роману потрібна турбота та позитивні емоції.
— Впевнений, моя дружина це мені забезпечить, — Роман широко всміхається, а мені хочеться сховатися від його погляду сповненого сподівань.
Після всього, що сталося, я не можу і не хочу проводити час з Романом. Зрештою, у нього є батьки, які завтра приїжджають, от нехай ним і опікуються. Тепер у мене нове життя з Лук’яном. Я стискаю сумочку та наважуюся на зізнання:
— Романе, ти маєш знати, у нас дещо сталося, — намагаюся якомога безболісно повідомити про розлучення. Слова затягує до горла і я роблю вимушену паузу. Важко зітхаю, — ми більше не…
— Можна вас на хвилинку, — лікар поспішно мене перебиває та не дає договорити.
Я розгублено киваю, прикушую губу. Ми виходимо на коридор. Лікар складає руки на животі:
— Ви намагалися повідомити якусь новину?
— Так, я хотіла сказати, що ми розлучилися.
— Не рекомендую цього робити. Принаймні, не зараз. Негативні емоції можуть погіршити його стан. Завтра ми проведемо додаткове обстеження. Йому потрібний позитив, підтримка та турбота.
Громовенко бере мене за руку, наче боїться втратити, та злісно гаркає:
— Яка турбота? Аліна розлучилася з ним. Тепер вона моя дівчина і я не маю наміру дивитися як моя кохана дбає про колишнього.
— Справді? — лікар знітився, — я не знав. Проте для Романа це негативні емоції, навіть можливо психологічна травма. Гадаю поки не варто йому про це казати.
— Тобто ви пропонуєте, щоб моя дівчина повернулася до колишнього? — Громовенко насупив брови та нагадував грізного звіра.