Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Я пишу про це тому, що мало хто хоче пам’ятати про минуле, особливо у нас, у СРСР.

«Батьківщина має знати своїх стукачів», — сказав герой Солжені-цина. Можна додати: «і катів».

Імена Микитенка й Коряка серед частини патріотично мислячої молоді були оповиті ореолом «мучеників України». Про професора Клокова, себто поета Доленґо майже ніхто не знає, а ті, хто знає його особисто, поважають його за антимарксистський критицизм.

Молодь у цьому не винна, вона шанує «мучеників», не знаючи їхньої історії. Дарма, звичайно. Серед «мучеників» чимало дурнів, а є й «мучителі». «Муки» — не заслуга, не показник розуму, чесності чи мужності.

Був якось у Києві вечір пам’яті художника Українського Відродження (1917–1933 роки) Петрицького. Сила-силенна молоді. Аплодують кожному натякові на мерзенні діяння сталінізму. Я б і сам аплодував, але поруч сидів учасник Відродження і коментував промови й ораторів.

Актор Василько говорив «крамоли» більше за всіх, тому й аплодували йому частіше. Він гнівно таврував байдужих і гонителів Петрицького.

А я вже знав, що він, колишній актор Геніального режисера Курба-са, не лише відрікся від нього, але й брав участь у цькуванні Курбаса, драматурга М. Куліша та інших.

Майже всі оратори, «друзі» Петрицького, були або ж байдужими глядачами його життєвої трагедії, або ж допомагали його гонителям. І поруч виступала, плачучи, дружина Петрицького, розчулена посмертним визнанням заслуг її чоловіка перед українською культурою.

Дивлячись на неї, я пригадав слова Івана Карамазова про матір, що простила катам своєї дитини. Не треба їм прощати хоч би тут, на землі, а то дуже вже їм легко буде жити, приглушуючи докори власної совісті. І навіть не в цьому найголовніше — їм легше почати нове коло злочинів, бо реабілітується морально їхня участь у «колі першому».

Показово, що майже ніхто з «інженерів людських душ» не покаявся публічно у співучасті в злочинах влади. Я можу пригадати тільки аварського поета Расула Гамзатова, який в «Моєму Дагестані» публічно розкаявся перед своїм народом і перед Шамілем, вождем кавказьких горців проти російських загарбників, в тому, що брав участь у наклепницькій кампанії проти Шаміля. Сосюра перед смертю не каявся, але прочитав публічно уривки зі своєї поеми «Мазепа», і у такий спосіб непрямо зрікся своїх прокультівських віршів.

У сталінські часи каявся багато хто — через страх, на тортурах, через любов до благоденства, через бажання не відставати від народу, що впевнено йшов до сяючих вершин.

Але не хочуть каятись через докори сумління. А тільки таке покаяння не ламає особистості, а звільняє її від тягаря власної провини, від залежності від «думок світу».

У кращому випадку покаяння заступає самогубство або алкоголізм.

*

Коли відчай від довколишньої байдужості до трагедії країни, революції, окремих людей став зовсім нестерпним, у самвидаві раптом з’явився виступ Івана Дзюби на вечорі, присвяченому В. Симоненко-ві, рано померлому поетові зародження українського опору.

Виявилось, що десь зовсім поруч (у буквальному сенсі: ми жили за декілька кварталів від його будинку) є людина, що так близько бере до серця те, що відбувається, навіть більше — відважно, вголос каже про те, що думає.

У нас вже так узвичаєно: живий самобутній талант — про нього не знають, або постійно цькують. Помер — і починають «вони» робити з нього ікону. Дзюба від імені справжніх Симоненкових шанувальників і друзів сказав: Василь — «не ваш», і «вам» не вдасться вбити його «любов’ю».

Я з товаришем пішов до Дзюби додому. Я побачив перед собою розумну, скромну людину, аполітичну за натурою. Останнє трохи засмутило, бо стало зрозуміло, що він лише чесний, сміливий літератор. А треба розповсюджувати самвидав, свідомо поширювати інформацію серед людей, потрібні «політики».

Таня поїхала до Москви і там випадково (не випадково, бо його тьотя працювала разом з нею в Міністерстві Освіти) познайомилась з Віктором Красіним.

Приїхала з Москви радісна: вдалося отримати від Красіна «Доктора Живаго» Пастернака. Ми дали натомість «Цитадель» Екзюпері, самвидавську, ясна річ.

Красін вчився у сталінські часи в університеті. Батька, професора, викладача Київського університету, розстріляли у 37-му році. Віктор з кількома друзями організував гурток з вивчення філософії Ганді. За це їх судили і відправили у табір.

Про свою першу зустріч з Красіним розкажу пізніше, а зараз перейду до інших двох зустрічей, які спонукали нас до боротьби. Одна річ — читати про злочини Сталіна і його поплічників, і зовсім інша — психологічний вплив очевидців.

Федір Андрійович Діденко, що відсидів сталінський термін аж біля Уссурійського краю за те, що хтось заявив, що Діденко змінив прізвище, познайомив нас з чекістом 20–30-х років Карлом Івановичем Шальме, латишем.

Виріс Шальме у купецькій родині. Під час громадянської війни втік від батьків, потрапив у Червону Армію, потім у ВЧК. За його словами, жодного разу не знищував невинних.

У 1937 році почали забирати його начальників, друзів, знайомих. Якось увечері дружина сказала йому: «Що це робиться? Вчора арештували Івана Івановича. Але ж він — справжній більшовик!»

— Якщо органи беруть, то знають, за що. Невинний — розберуться.

Він не встиг закінчити думки, як у двері постукали «характерним» стукотом.

Зайшли троє.

Шальме:

— На яких підставах?

Удар в морду.

— Ось підстава!!!

Перевернули всю квартиру. Побили посуд, порвали подушки. Вкрали всі гроші.

Карла Івановича забрали в Лук’янівську тюрму.

У камері сидіти ніяк, всі стоять. Співкамерники одразу ж запитали:

— За що?

— Не знаю, я не винен.

— Прізвище, ім’я, по батькові???

— Карл Іванович Шальме.

— Фашистський шпигун, 10 років таборів.

Шальме зрозумів: перед ним запеклі вороги радянської влади, треба мовчати, бо як дізнаються, що чекіст, — вб’ють.

Так промовчав він у таборі 20 років.

Дружина бідувала, бо на роботу нікуди не брали. Двоє дітей, завжди голодні.

Прийшли німці. Сусіди порадили: повідомити, що чоловіка забрали більшовики. Не пішла. Бідувала ще більше. Німці врешті-решт погнали дітей на роботу в Німеччину.

Після війни шукала дітей — не знайшла. Чекала чоловіка.

І ось вони обоє перед нами. Карл Іванович палко любить скрипку. Як він каже, є в нього власний Страдіваріус. Ми не дуже вірили у Страдіваріуса, але вірили, що страждання очистили Шальме, — недарма любить музику.

Карл Іванович попросив принести йому Шопенґауера. Я приніс «Афоризми і максими». За тиждень прийшов забрати. Шальме блаженствує над «Афоризмами», читає звідти найкращі думки — женоненависницькі, дітоненависницькі. Я намагаюсь заперечувати «Афоризми», але Карл Іванович наводить зі свого табірного життя сотні прикладів плюгавства людського. Дружина наводить свої приклади. Нам стає не по